Плавучий острiв - Жюль Верн

вдачу. Більшість віолончелістів запальні й балакучі, говорять голосно, трохи захлинаючись від зливи слів, зрештою, дотепних. Саме такий і Себастьян Цорн, на якого Івернес, Фрасколен і Пеншіна залюбки полишили керування концертними турне, бо він розуміється на справах. Призвичаєні до властивих Цорнові владних навичок, товариші висміюють його, коли він перебирає міру, що дуже прикро спостерігати в митця, як зауважує нешанобливий Пеншіна. Себастьян Цорн складає програми, обмірковує маршрути, листується з імпресаріо[7] й виконує безліч інших обов’язків, що дають нагоду його войовничій вдачі виявляти себе в найрізноманітніших обставинах. Але він зовсім не втручається в питання грошових надходжень і розпорядження коштами спільної каси, які доручені піклуванню другої скрипки й першорядного рахівника — педантичного й ретельного Фрасколена.

Тепер читач уявляє собі членів квартету так, наче бачить їх на естраді. Типи, до яких вони належать, загальновідомі, і якщо не досить оригінальні, то принаймні дуже відмінні поміж себе. Хай же читач дозволить широко розгорнутись подіям цієї незвичайної історії, і він побачить, чого доведеться закуштувати чотирьом парижанам, що, призвичаєні до незліченних оплесків, якими нагороджували їх по всіх штатах американської Федерації, раптом опинились на… Та не будемо забігати наперед, «не будемо прискорювати темпу», як висловився б «його високість», і наберемося терпіння.

Отож о восьмій годині вечора четверо парижан стоять на пустельній дорозі Долішньої Каліфорнії біля уламків перекинутої карети. Якщо Пеншіна, Івернес і Фрасколен по-філософськи поставились до пригоди, якщо вона навіть натхнула їх на кілька жартів професійного характеру, то в голови квартету пригода викликала вибух страшного гніву. Та що ви хочете? Віолончеліст — людина з гарячою кров’ю, запалюється враз, мов віхоть соломи. Тому Івернес і каже, що Цорн — нащадок Аякса й Ахілла, цих славнозвісних несамовитих у гніві героїв античного світу.

Щоб нічого не забути, зауважимо: хоч Себастьян Цорн дратівливий, Івернес замріяний, Фрасколен лагідний, а в Пеншіна нестримно буяє веселість — всі вони прекрасні товариші й любляться між собою, як брати. їх єднає міцний зв’язок, що його не в силі порушити ніякі незгоди чи то з мотивів власної вигоди, чи то самолюбства — спільність уподобань, узятих з одного джерела. їхні серця, наче гарно змайстровані інструменти, завжди б’ються влад.

В той час, як Себастьян Цорн лається, обмацуючи футляр віолончелі, щоб упевнитися, чи вона ціла й непошкоджена, Фрасколен підходить до погонича.

— Ну, друже, — питає він, — скажіть, що ж нам тепер робити?

— Те, що роблять, коли немає ані воза, ані коней… чекати, — відповідає той.

— Чекати, поки вони прибудуть! — вигукує Пеншіна. — А якщо не прибудуть?

— Тоді треба їх знайти, — зауважує Фрасколен, якого ніколи не зраджує його практичний розум.

— Де? — гарчить Себастьян Цорн, що гасає, мов навішений, край дороги.

— Там, де вони є! — відповідає погонич.

— Е, послухайте, добрий чоловіче, — починає віолончеліст, і його голос потроху піднімається до найвищих регістрів, — що це за відповідь? Гляньте тільки на цього незграбу: він нас перекинув, розтрощив карету, покалічив коней і після цього заявляє: викручуйтесь, як самі знаєте!

В пориві своєї природженої, балакучості Себастьян Цорн починає виливати свої нескінченні і щонайменше марні докори, та Фрасколен зупиняє його?

— Дай-но я спробую, мій старий Цорне.

Потім він знову звертається до погонича?

— Де ми зараз, друже?

— За п’ять миль до Фрескаля.

— Це залізнична станція?

— Ні… село на узбережжі.

— Можна там знайти карету?

— Карету… навряд… хіба що візок…

— Візок, запряжений волами, як за часів меровінгських королів! — вигукує Пеншіна.

— То байдуже, — зауважує Фрасколен.

— Ось що, — втручається Себастьян Цорн, — спитай його насамперед, чи є в цій дірі заїзд… Досить уже з мене блукати ночами…

— Друже мій, — розпитує далі Фрасколен, — чи ж є у Фрескалі будь-який заїзд?

- Є… ми там мали міняти коні.

- І щоб дістатися до того села, треба йти цією дорогою?

— Так, весь час іти прямо.

— Ходімо! — гукає віолончеліст.

— Але… цей бідолаха… було б жорстоко покинути його тут у скруті, - каже Пеншіна. — Чи не змогли б ви, друже… якщо вам допомогти…

— Неможливо! — відповідає погонич. — Та я й сам волів би краще залишитись тут, поблизу карети… Завтра вранці я роздивлюся, як мені вибратися звідсіль…

— Як тільки доберемося до Фрескаля, — каже Фрасколен, — ми надішлемо вам сюди когось на допомогу.

— Гаразд… господар заїзду добре мене знає, він не покине мене в біді.

— Ну що, пішли? — нетерпляче питає віолончеліст, готовий підняти свій футляр з інструментом.

— Хвилиночку, — відповідає Пеншіна, — давайте перенесемо нашого погонича під укіс…

Справді, треба забрати його з шляху, а раз він не може звестися на ноги, то Пеншіна й Фрасколену доводиться його підняти, перенести оподаль і посадовити, притуливши спиною до товстого коріння величезного дерева, гілля якого, спадаючи вниз, утворює зелену завіску.

Підемо ми нарешті? — волає втретє Себастьян Цорн, що встиг уже приладнати на спині футляр за допомогою спеціального подвійного ременя.

— Готово, — каже Фрасколен.

Потому він звертається до погонича:

— Отже, домовились… господар фрескальського заїзду подбає за вас. А зараз вам нічого не потрібно?

— Добре було б ковтнути джину, — каже погонич, — якщо в ваших фляжках його хоч трохи залишилось…

Фляжка Пеншіна ще повна, і «Його високість» охоче її офірує.

- Із цим, мій голубе, — каже він, — вам буде тепло цієї ночі… зсередини!

Нові нарікання віолончеліста спонукають його товаришів вирушити врешті в дорогу. Вони радіють, що не перенесли до