Зірка для тебе - Дарунок Корній
Були оплески, навіть крики «браво». Олеся, щаслива та збуджена, сіла коло майже паралізованого побаченим і почутим Арсена. Пропав хлопець.
А тоді отой старший чоловік оголосив, правда, трохи офіційно і доволі стримано:
— Зоряна Білововк. Прошу на сцену.
Залом пролетів напружений шепіт і на сцену вийшла…
Вона.
Його Зоряна.
Він її відразу впізнав. Хоч була без халата і без хустини. І мала інший вигляд. Але очі…
Вбрана в чорні джинси та картату сорочку. Зовсім не схожа ні на ельфа, ані на ангела. На шиї — чорний шовковий шалик. Коротко стрижене русяве волосся, наче в юнака, і тільки металічний блиск в очах, мов присуд, тендітні пелюстки губ, ямки на щоках (він тільки тепер їх запримітив) і голос — тихий, упевнений. У руках зошит у сірій обкладинці.
Говорила:
Я з папером — один на один.
Наче з совістю — із собою.
Мчать задихані зграї годин,
і тупочуть,
тупочуть юрбою.
Він слухав. Слова падали, але не вниз. Вони спадали, але не додолу:
Мчать,
як сосни оті за склом,
наче ліс у вікно машини.
А думки —
наче чорний дим,
наче постать химерного джина.
Я не знаю.
Оце і все.
Я не знаю.
Не знаю. Не знаю.
Я себе поїдаю живцем.
Чи пригод, а чи щастя шукаю?
Було солодко від казаного. Тут, зараз, чи не вперше Сергій зрозумів, що чує:
Чи бракує мені проблем?
Чи спокійно не можу жити?
Я шукала так довго —
ТЕБЕ!
Я так прагнула —
тільки любити!
У залі стояла тиша. Ніхто не аплодував і не перешіптувався. Усі мовчали, наче очікували чогось.
Вона продовжувала. Їй, напевно, було байдуже, як сприймають те, що вона говорить, люди, які начебто тямлять у поезії, які нібито мали б або підтримувати, або навпаки. Зал мовчав, наїжачено слухав:
Хай сніг впаде на вичорнілий світ,
де змерзлий терен накошлатив брови,
де, як душа, калина одболить
й проступлять на морозі краплі крови.
Старі шпалери вітер позривав.
І мокнуть у калюжах жовті клапті.
Там, де горів вчорашній карнавал,
так тихо, так спокійно стало раптом.
Сергій весь напружився, натягнувся, мов струна. Вона говорила для нього. Він це відчував.
Хай сніг впаде. Бо вибухне душа!
Її замордували дні вулканні.
І білій тиші білого вірша
напишеш ти просвітлено.
О, панно,
о, душенько, о, квіточко моя!
Чому так просишся, чому так прагнеш снігу?
Всім кольорам спинитися пора.
Я починаю сніг — як нову книгу.
Вона читала, спокійно, без надриву, не викидаючи руки перед собою, як інші, не заломлюючи їх. Жестикуляція відсутня. Просто слова і просто голос. Не викрикуючи, не роблячи патетичних наголосів. Він уважно слухав, як і зал. Він чув, як усередині нього щось росло. Воно спочатку здавалося малим і нікчемним, а потім почало більшати. Аж доки не затопило повністю кожну клітинку тіла, голову, руки, ноги, очі, вуха, уста. Було добре від того тепла і від її голосу. Таке сталося вперше, і чомусь був упевнений, що тільки коли буде поруч вона, те тепло у ньому житиме. Зоряна закінчила говорити, спокійно згорнула зошит, зовсім не чекаючи на аплодисменти чи овації, і пішла зі сцени. Зал уже не німував. Де-не-де хтось кволо плескав, перешіптувалися… Сергій голосно зааплодував. Гучні звуки складених докупи долонь заполонили простір зали, до нього долучився Арсен і той пан, що вів вечір поезії. Довкола заметушилися, гучніше зашепотіли.
Дівчина зупинилася, здивовано дивлячись у темний зал, вишукуючи тих сміливців, що їй аплодували. Невже вперше?
— Дякую, — прошепотіла ледь чутно.
Сергій зірвався на ноги, не втримався:
— Люди, що з вами? — крикнув залу. — Вірші прекрасні. Чи не найліпші з тих, що сьогодні звучали.
— Вона — повія, — шепнула надто голосно Олеся, що сиділа поруч.
І зал почув.
Запала тиша. Зоряна залишалися стояти, мов вкопана, на півдорозі зі сцени до залу.
«Старша від людства, давніша від пустелі…»
Повія? Ну і що!
— Ну і що, — вигукнув сердито. — Хіба ми обговорюємо зараз моральний бік людини? Вірші — прекрасні!
Вона стрімголов вибігла із зали. Сергій кинувся наздоганяти. Не наздогнав, бо поки вибрався з віддаленого кутка зали, перечіпаючись через чужі ноги, вона й слід забрала за собою. Сидів на сходах школи, не хотів повертати назад. Чекав на Арсена. Жалів, що кинув курити. Підняв угору голову. Зір не було видно зовсім. Ніч видалася паркою та теплою. Значить, там на небі хмари, буде дощ. Не хотів заглиблюватися в те, що почув щойно. Слово, мовлене Олесею, звучало як звинувачувальний вирок.
Повія? Повія!
Нехай. Він знайде її. Вона потрібна йому, і він також їй потрібний. Він зуміє зрозуміти чому, він ще й не таке бачив… І поводив себе також не ідеально, і крав, і обдурював, і зраджував, і закладав… Але ті люди, що називають себе поетами… Ох, вони його дивували. Розумні, начитані інтелектуали, талановиті, відсотків вісімдесят вважають себе геніями. Осуджували-засуджували? І вже не вперше, а вона… І вона, знаючи про той осуд, зважується приходити до них. Чому? Він довідається, обов’язково довідається.
Зі школи почали виходити люди. Поетичні читання закінчилися. До нього підійшли Олеся та Арсен. Сергій нічого не запитував, просто не встиг. Олеся заговорила першою:
— Вона — повія, Сергію. І я змушена про це тобі сказати. Тому нема що дивуватися нашому осуду. Тільки людина з чистими помислами та незганьбленим сумлінням має право називатися поетом. Чому можуть навчити людей її вірші? Падінню, гріховності? Морально зганьблене тіло, зґвалтована душа. Не розумію, як вона взагалі наважується щоразу приходити до нас. Поезія — це незаймана цнотлива дівчина, а оте, що виходить з оскверненої середини, не може бути чистим. Жах, суцільний жах.
— Ти про вірші чи про людину? — перепитав Сергій.
— Невже між поетом та його віршами існує різниця? — огризалася Олеся.
— Олесю, ти цю дівчину добре знаєш? — на диво спокійно запитував Сергій.
— Яка різниця?.. Моральний бік у людині ще ніхто не відміняв. Не розумію Віктора Івановича, який щоразу дозволяє цій курві тут хизуватися. «Сильні вірші, сильні вірші», — повторює безкінечно. І що з цього?
— Я запитую: ти її особисто знаєш?
— Трохи. Та про своє диво-ремесло, якщо хочеш знати, вона мені особисто розповіла. Так що ти
