Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

***

«Братство сильної руки» ви вже давно засудили, чи не так, Мак-Гарді?

Старий здригнувся й допитливо подивився Лікургосові в обличчя.

Авжеж, життя вилікувало мене від цієї хвороби, - повільно проказав він.

Я виснував це з вашої сповіді. Спочатку подумав, що ви повернулися мстити - і боявся вас.

А ти?

І я зрозумів, що цілі «Братства» були повною маячнею. Божевіллям.

Гадаєш, я повірю? Ми знайомі досить довго, щоб так легко забути, яка ти слизька гадина. З тебе вийшов би добрий актор. У Тарабкіна в Московському біологічному інституті ти свою роль зіграв чудово. Всі вважали тебе найкращим асистентом. І ще ти вбивця.

Від однієї недуги ви ще таки не одужали, Мак-Гарді, - від хворобливої підозрілості. Ваша правда, в Тарабкіна я вбив неандертальця, котрого наука поволі повертала до життя. А в Сахарі - в колишній Сахарі - поширював хвороботворні віруси. Я мав спотворену вдачу, вірніше - був душевно хворий. Але мене оздоровили...

Хто? - вигукнув старий схвильовано. - Ти постукав у двері медичного інституту й чемно попросив про лікування? - засміявся злісно. - Для цього ти надто боягузливий - і без належного уроку на таке не пішов би.

Маєте рацію, я зголосився не добровільно. Мене викрили.

Хто?

Краус.

Краус?! - вигукнув старий здивовано. - Я ж застрелив його в затоці біля Селища Невидимих - іще на Кварті.

Ні, не застрелили, лише поранили. Можете з ним побалакати.

Краус. Краус. Але ж він також був членом «Братства».

Авжеж, був. Як і ми двоє. І прозрів.

Не вірю, - повторив старий уперто. - Розказуєш мені тут байки - зі страху перед покаранням. Зрештою - побачимо. Завтра про все дізнаюся.

Ви й досі не розповіли, де взяли ту таємничу вибухівку? - спробував змінити тему розмови лікар.

Про це ти також дізнаєшся завтра.

А чи зізналися ви істотам у міжзоряному кораблі, що вас на Землі чекає покарання? - запитав Лікургос тихо.

Я не Йонес, друже, щоби грати в подвійну гру. Розповів їм усе відверто. Й те, що заплати не боюся, що усвідомлюю свою провину. Вони запевнили, що замовлять за мене слово.

Я очікую найвищого покарання, навіть якщо смертна кара давно скасована. Тому попросив своїх друзів і рятівників про велику послугу: щоби не передавали мене відразу Всесвітній Академії. Кортіло пожити бодай кілька днів на рідній планеті вільним.

Вони охоче пообіцяли мені це - й таки дотримали слова, як бачиш. Тим часом я згадав про тебе - найнебезпечнішого члена «Братства». І вирішив, що наставлю тебе на добру путь, або ж знешкоджу - і цим принаймні частково спокутую свою провину. Я знав, що ти живеш у Гімалаях під псевдонімом Лікургос. Тому наші гості доправили мене сюди, на поблизьке озеро.

Лікар зблід.

Що ви збираєтеся вчинити? Як хочете мене знешкодити? Вбити?

Навіщо вбивати? - здивувався старий. - Я прийшов не як убивця. Зрештою - побачиш завтра. Завтра...

Мак-Гарді підпер чоло долонями й довго дивився в землю, щось пригадуючи.

До останньої миті свого життя пам’ятатиму останні дні в кораблі коротунів, - звів він нарешті голову. - Після незначного повороту велетня я помітив на зоряному небі маленьку кульку, до половини освітлену Сонцем. Кулька поволі росла й ставала все барвистішою.

Земля! А неподалік від неї вірний Місяць!

Скільки років я не бачив вас, мої любі, - шепотів я зі сльозами на очах. - Усю, всеньку я б тебе розцілував, рідна Земле! Яка ти гарна, яка ти неповторно прекрасна в цілому безмежному Всесвіті!

Зі швидкістю, від якої перехоплювало подих, наближалася поверхня Місяця, однак я бачив лише Землю.

Чи все на тобі змінилося?

Затамувавши подих, я дивився на велетенський глобус, що плив у зоряній ночі. Ані на північнім, ані на південнім полюсах нема вже характерних білих шапок, які я бачив під час перших польотів на Місяць. Здалося, ніби вся планета порожевіла, мовби перетворилася на незаймане яблуко.

Ми проминули Місяць і наближалися до Землі. Космічні мандрівники намагалися підійти до планети непомітно.

До стратосфери це їм удалося. Однак просто над атмосферою ми мало не зіткнулися з ракетним літаком.

Я знаю про це. На борту літака перебувала академік Бартошова. Однак не можу збагнути, чому пілот помітив вашу озію так пізно. Чому збрехали радари, і то не лише на літаку, а й по всій Землі?

В цьому немає нічого дивного, - посміхнувся Мак-Гарді. - Гості зі Всесвіту спроможні на більше, ніж ти собі можеш уявити. Вони справжні чарівники, щедрі на дива.

Радари мусили збрехати, оскільки речовина, з якої виготовлений велет, поглинає електромагнітні хвилі.

А тепер досить розповідати, я мушу відпочити. Приготуйся в дорогу, завтра відвідаємо Президію Всесвітньої Академії наук.

Лікар мовчки кивнув і пішов до своєї кімнати.

***

Мак-Гарді лишився сам. Він лежав на канапі, але й не думав спати. Мусив стерегти Лікургоса, щоби той уночі не втік. Значно більше, однак, думки старого були зайняті власною долею. Завтра - завтра все, нарешті, вирішиться... Завтра добіжить кінця вільне, нічим не обмежене життя. Але завтра також скінчиться