Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

Коли ми наблизилися до поверхні планети, то застали лише кілька останніх вибухів і картину небачених руйнувань. Висадитися не було змоги.

Я розповів про це невідомим людям, однак вони не здивувалися, бо вже знали про долю планети Ікс.

- Навіщо ж було воювати? - питав я. - Адже жителі планети Ікс були досить розвинені й, звісно, чудово знали, що ядерна війна становить серйозну небезпеку для існування життя.

Прибульці згодилися зі мною. Пояснили, що на їхній рідній планеті засудили війну вже давно. Так давно, що їхні історики не можуть навіть визначити точну дату останньої битви.

Про те, як вибухнула атомна війна на планеті Ікс, вони лише здогадуються, як і ми. Вочевидь, ядерну зброю використала та частина істот, які хотіли поневолити решту мешканців планети.

Як бачиш, і для нас, і для друзів із сузір’я Змієносця та війна є великою пересторогою.

Певна річ, я також розповів їм про земне людство, про нашу культуру, про експедицію до тризір’я Центавра. Розказав також і про себе, як я помилково залишився на Кварті й що тут пережив.

Я полюбив цих маленьких людей, і вони навзаєм симпатизували мені. Якось навіть завезли мене до Селища Завойовників Усесвіту, котре колись побудувала наша експедиція. Житловий будинок лежав у руїнах, але частина матеріалів і обладнання уникла знищення. Саме звідти взяли коротуни постіль для мого житла в металевій кулі.

Найціннішими предметами для мене були два вцілілі скафандри для міжпланетних польотів і безліч консервів.

Ти, звісно, розуміє, чому: я попросив маленьких друзів відвідати також нашу Сонячну систему - й Землю - та взяти мене з собою.

Вони охоче погодилися, позаяк мали намір продовжити вивчення навколишніх систем. Однак побоювалися, що їхній корабель виявиться надто незручним для мене.

Це й справді було так. Принаймні спочатку, поки на ньому не провели деяку перебудову.

Форму їхнього міжзоряного корабля ти вже знаєш - із телебачення й часописів. Це велетенська куля, вміщена поміж чотирма крилами, котрі водночас є двигунами.

Внутрішня його будова, звісно, зовсім інша, ніж у наших кораблів. У розрізі він нагадує цибулину. Під зовнішньою оболонкою знаходяться кабіни мандрівників та обсерваторії. Я їх ніколи не відвідував, просто не мав змоги - такі вони малі.

Під ними, на наступному ярусі, зберігаються допоміжні літаки у формі ската, а також знаходяться склади для продовольства й води. Кілька подальших ярусів заповнені робочою речовиною для двигунів.

Усередині є загальне приміщення. Там я й прожив більшу частину часу. Сполучні коридори були, на щастя, досить широкими, так що я міг трохи пересуватися кораблем.

Мене здивувало, що ані допоміжний літак, котрий доправив мене до велета на орбіті Кварти, ані сам колосальний корабель не мав жодного прозорого вікна. Коротуни, однак, запевняли, що з кабіни можна буде спостерігати зоряне небо неозброєним оком.

Пізніше загадка з’ясувалася. Очі моїх друзів виявилися значно чутливішими, ніж у нас. Їхній зір здатен охопити майже весь спектр, тоді як ми реагуємо лише на короткі довжини хвиль. Більшість їхніх вікон була вкрита речовиною, котра пропускала лише невидимі для нас промені.

Ще раз - востаннє - ми облетіли Кварту і взяли курс на сузір’я Андромеди, де мерехтіла маленька зірочка - Сонце. Після переобладнання я отримав під зовнішньою оболонкою корабля зручну кабіну з прозорим вікном, заскленим матеріалом із Селища Завойовників.

Кварта помалу зникла з очей. Лише тепер усвідомилося значення останніх подій. Я повертаюся з вигнання, з безнадійної самоти! Повертаюся до людей - до своїх!..

Серце підстрибнуло мені до горла, тілом прокотився гарячковий дрож. Напругу зняли сльози, довгі надривні ридання. А відтак я знову розсміявся.

Почувався, мов мала дитина чи божевільний.

Друзі були надзвичайно уважні. Побоювалися, що життя в кораблі занадто тяжке для мене. Як пізніше з’ ясувалося, вони навіть знизили швидкість польоту, щоб я краще переносив прискорення.

Через кілька тижнів моя психіка зміцніла настільки, що вдалося віднайти душевну рівновагу.

Втім, ненадовго. Одноманітне корабельне життя, навіть скрашене щоденними розмовами й розвагами з коротунами, справляло на мене тяжке враження. Найдужче допікала тривала бездіяльність. Кермувати зорельотом я не вмів, а якби й умів, то не ввійшов би до кабіни керування, як це вже було з обсерваторією.

Щоби подолати почуття пригніченості, я вигадував для себе найрізноманітніші заняття. Писав сам собі листи, конструював фантастичні літаки, програвав відомі шахові партії - якщо пам’ятав їх.

Та ба! Не допомогли ні групові ігри, ні слухання радіопередач із Землі.

Все частіше голову обсідали чорні думки.

Чи не обдурили мене коротуни? Чи не везуть на свою планету, де показуватимуть у зоопарку як екзотичного звіра?

Чи долетить корабель до Землі? Чи не загину я дорогою?

А на Землі - там на мене чекає суд і жорстоке покарання за вчинені злочини...

Нерви знову здали. Я чи то втратив свідомість, чи то марив - хтозна... Невідомо також, як довго я жив у такому жалюгідному стані.

Друзі підтримували в мені життя й повернули також ясність думки. В той день ми саме перетнули орбіту десятої планети нашої Сонячної системи.

Щойно трохи одужавши, я накреслив схему обертання планет навколо Сонця й чітко позначив Землю.

Однак ми шукали її протягом кількох тижнів. Я не мав під рукою потрібних інструментів - і гості просувалися вперед обережно. На мою інформацію вони надто не покладалися.

Дорогою оглянули Уран та Сатурн,