Леобург - Ірина Грабовська

Агнесині щоки порожевіли, вона уривчасто зітхнула.

— Ти не зобов’язаний постійно рятувати мене, Даниле.

Данило схвильовано скуйовдив волосся. Розмова не клеїлася, вони ніби промовляли геть не те, що хотіли висловити насправді. Агнеса торкнулася очей, змахуючи сльози, і відвернулася до вікна.

Все, що я робив, я робив заради тебе.

Данило торкнувся її плеча, провів пальцем уздовж шиї. Його вабила ця ніжність блідої, майже прозорої шкіри, ця западинка біля ключиці, хвилі темного волосся, що спадали на пряму горду спину. Дівчина не рухалася. Якоїсь миті Данилові здалося: якщо вона обернеться і він знову наштрикнеться на цей крижаний, неживий погляд, то тоді все закінчиться — раз і назавжди. Він остаточно її втратить.

— Агнесо, я...

Позаду хтось зачовгав капцями. Данило обернувся: на порозі, притискаючи до грудей кота, стояла Джекі. Вона ніяково кахикнула.

— Чого тобі? — роздратовано пробурмотів Данило.

— Та от, хотіла насипати Бальтазарові їсти, я ж не знала, що ви тут...

Данило гучно видихнув, відчинив шафку, дістав з полиці бляшанку з тушонкою і підкреслено цокнув нею об стільницю. Джекі винувато опустила погляд, забрала консерви і вислизнула з кімнати.

— Не забудь поставити «ширму»!

Джекі закивала, а він схопив Агнесу за руку і потягнув за собою. Вони вийшли до їдальні, Федя провів їх здивованим поглядом.

— Схоже, нам потрібна якась третя реальність, щоб спокійно поговорити,— Данило обернувся до Агнеси, але вона не всміхнулася.

Вони піднялися на другий поверх, Данило запустив дівчину до дядькової кімнати і причинив по собі двері. Агнеса стояла в центрі — плечі напружено підняті, ніби вона готувалася щомиті захищатися. Данило підступив до неї впритул, і вона почала поволі задкувати, але вперлася у стіл і завмерла. Її золотисто-зелені очі були широко розплющені, губи тремтіли. Від хвилювання Данила лихоманило, він схопив її за плечі та струсонув.

— Та що з тобою коїться?! Що трапилося?

— Мені не можна додому, я мушу бути поруч з Джекі. У мене нема вибору,— прошелестіла дівчина майже нечутно.— Але понад усе на світі я б не хотіла, щоб вибору не мав ти.

— Та Боже ж мій, Агнесо!

— Ні, послухай! — вигукнула вона, і в її очах зблиснули сльози.— Я прагнула врятувати Леобург, і це був мій обов’язок! Не твій, не Федин і не Джекі! Але я не впоралася... і це... це... ви не зобов’язані рятувати мене знову! Я не хочу приносити самі лише незручності й нещастя!

— Але ж це не так!

— Саме так! — прокричала вона, і з очей ринули сльози.— Я не хочу, щоб ти опікувався мною лише з почуття обов’язку, бо, бачте, мене нікуди подіти! Хоча Леобург і врятовано, але я не можу жити там! — Її трусило від ридань, а він пригорнув її до себе, відчуваючи, як крижана стіна між ними розкололася і почала танути.

То от про що вона міркувала ці кілька місяців. Ось її найбільший страх.

— Коли ти поїхав, мені було так лячно... так лячно... я молилася щодня, щоб ти вижив, щоб ти повернувся,— схлипувала вона, впершись чолом у його груди.— Але я знала, що навіть якщо ти повернешся, ти будеш іншою людиною. Ти пережив те, чого я не зможу відчути! І я... моїх почуттів... замало... щоб...— вона відскочила від нього і подивилася йому в обличчя, її очі палали.— Я жила з почуттям, що більше ніколи тебе не побачу. Але бачити тебе і знати, що я для тебе тягар,— це тортури!

— Я тебе кохаю.

Вологі від сліз Агнесині вії стрепенулися. Дівчина дивилася на нього не кліпаючи. Данило рвучко пригорнув її до себе і поцілував. Й губи мали солоний присмак, дихання збилося. Крига між ними остаточно скресла, випарувалася водномить — Агнеса тремтіла в його руках, і Данило не міг стримуватися, осипаючи поцілунками її вилиці, скроні й шию. Вони зробили кілька незграбних кроків і впали на ліжко. Агнеса не пручалася, коли він почав розстібати ґудзики на її сукні. Вона ніби зреклася себе колишньої, і в її рухах не лишилося більше аристократичної стриманості й холоду, лише нетерпіння і гостра, болюча жага. Вона занадто довго мучила себе сумнівами.

Данилова рука ковзнула по її стегну, Агнеса уривчасто зітхнула. І в цю мить у коридорі здійнявся галас.

Двері розчинилися швидше, ніж Данило встиг зрозуміти, що відбувається. До кімнати тайфуном увірвалася Лейла.

— Лейло!..

— Де цей довбаний портал?!

Агнеса зойкнула і засіпалася під Данилом, намагаючись вислизнути і сховатися,— певно, вона б зараз воліла провалитися під землю. Данило підвівся з ліжка і рушив на вигнанку. Він ледве стримувався, щоб не вперіщити їй по потилиці.

— Я намагалася її зупинити,— пробубоніла Джекі з-за дверей.

— Де портал, Даниле?! — вигукнула вигнанка, і її обличчя спотворила гримаса болю.— Мені треба повернутися! Я більше не можу!

Данило роздивлявся дівчину, наче бачив уперше. Що або хто тримав її у місті, яке спотворило її обличчя? Адже Лейла збиралася повернутися до матері в Англію. Вона провела в тому світі значно більше часу, ніж він. Чи могли в її організмі статися якісь незворотні зміни? І що було б, якби він сам прожив у Леобурзі рік чи два? Відповідей на ці питання він не мав.

— Мені треба... додому. Розумієш? — Лейлин погляд став благальним, і Данило роздратовано видихнув. Додому. Його лють випарувалася, залишилося тільки неприємне відчуття незавершеності. Агнеса стояла обличчям до стіни, гарячково застібаючи ґудзики на грудях і ретельно пригладжуючи волосся. Данило роздратовано глипнув на Лейлу, а тоді підійшов до Агнеси і взяв її обличчя в долоні.

— Зачекай на мене. Кілька хвилин.

— Допоможи їй,— прошепотіла Агнеса і швидко поцілувала його.— Хто же ще їй допоможе, якщо не ти!

Вони з Джекі вийшли з кімнати, двері грюкнули. Данило став навпроти Лейли.

— Що мені зробити: заспівати гімн Леобурга, станцювати стриптиз чи відбити п’ятдесят поясних поклонів? — вигукнула вигнанка, міряючи кроками кімнату.— Чому він у біса не з’являється?

— Гадки не маю. І буду дуже вдячний, якщо ти стулиш пельку. Може, це трохи зменшить моє бажання придушити тебе тут і зараз.

Вигнанка стиснула губи і всілася на підлозі, схрестивши ноги.

Данило заплющив очі й дослухався. Енергії, які зазвичай несамовито вирували навколо