Леобург - Ірина Грабовська
Джекі важко зітхнула.
— Я не хотіла, щоб ти йшов туди. Мені шкода.
— А мені ні. Це... це наче прокинутися,— він прибрав пасмо волосся з її чола.— Воювати я вже не зможу. Але я зможу писати. Зможу розповідати правду про нашу війну.
Їхні погляди зустрілися.
— Ти поїдеш військовим кореспондентом на Донбас?
— Для початку зроблю МРТ і вставлю зуб,— посміхнувся Федя.— А тоді подивимося.
Лейла сиділа на зупинці цілу годину. Ноги задубли, в спину піддувало — пальто було тонке. Вона раз по раз дмухала на почервонілі від морозу руки, але тепліше не ставало.
Кляте село. Клята реальність.
Її досі лихоманило, але вона уривала будь-які думки про те, щоб повернутися. Куди? До кого? Що їй там робити? Там її всі ненавидять. Вона двічі вигнана.
В нескінченній молочній далечині з’явилася темна постать. Чоловік наближався до зупинки недбалою поважною ходою, ніби навколо не існувало заметів. Лейла витягнулася, серце закалатало десь у горлі. Вона могла б закластися, що вчула брязкання острогів на чоботях.
Неможливо. Просто неможливо. В Леобурзі не лишилося жодного транслокала. Ніхто не зміг би його перевести!
Лейла підхопилася з місця і кинулася назустріч, перш ніж зрозуміла, що робить. Ноги підгиналися, вона ледь спромоглася зробити кілька кроків.
Він не дасть їй спокою в жодній з реальностей, навіть у пеклі.
Лейла виявила на своєму обличчі дурнувату усмішку.
Людина була вже за кілька метрів...
Чоловік порівнявся з нею. Звичайнісінький селянин — дута куртка, чорна хутряна шапка. Кинув на неї оцінювальний погляд і почимчикував собі далі.
Лейла зі стогоном опустилася на лавку. З-за рогу нарешті з’явився автобус.
За вікном вечоріло, ранні зимові сутінки розфарбували фіолетовим і рожевим засніжені поля Романівки. Джекі відчула звичне напруження у м’язах, ніби її тіло збиралося рухатися без її згоди. Агнеса була поруч, вона наближалася. Колись це відчуття нестерпно дратувало Джекі, від чужих рухів і думок їй хотілося вищати, але зараз сльози, що проступали на очах, були сльозами радощів. Джекі підхопилася з дивана, від хвилювання пересохло в роті.
У дворі заторохтів Данилів «форд».
Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Агнеса.
Вони кинулися одна до одної, не помічаючи нікого і нічого навкруги.
— Ти жива! Ти жива! Ви всі живі! — золотисто-зелені очі Агнеси — її очі — сяяли від сліз.— Ви повернулися!
Джекі гладила її волосся, торкалася плечей, щік, ніби не могла повірити, що вони нарешті зустрілися. Вона прибрала «ширму», й Агнеса вражено зойкнула.
— Все згоріло! Люди! Стільки людей! — вона захитала головою.— Стільки людей загинуло! А Данило... Данило... Що це?!
— Це машина, яка відчиняє портали.
— О Боже! — Агнеса затулила долонями обличчя.— Не можу в це повірити! А Давид! А... а Федя... його спина... Боже...
Її двійниця раптово похитнулася, і Джекі, вчасно підставивши плече, довела її до крісла, хоча сама ледве трималася на ногах. Джекі бачила книги, багато книг — мабуть, Агнеса підробляла в якийсь бібліотеці,— бачила затишний дворик, двох стареньких, чула дзвін велосипедного дзвіночка і порипування колонки з водою. Але все це затьмарювало єдине почуття — нескінчене, нестерпне, лякаюче очікування. Невідомість, яка випалює зсередини. А ще...
— О, а що це за хлопець?
— Ти цілувалася з Тео?! — вигукнула Агнеса.— І як?!
Їхні погляди зустрілися, Джекі скосила очі на Федю. Той скептично підібгав губи і вигнув брови, очікуючи на її відповідь.
— М-м-м, Агнесо, ходімо на кухню,— зніяковіло пробурмотіла вона й обернулася до Феді.— А ти не підслуховуй!
І вони пошкандибали на неслухняних ногах до кухні, підтримуючи одна одну. Джекі ретельно причинила двері.
— Той хлопець — Данилів двоюрідний брат,— промовила Агнеса.— Він допомагає його бабусі й дідусю.
— І тобі.
— І мені,— щоки дівчини зашарілися.— Він хороший, але...
— Але не Данило. Ти чекала на Данила.
— Так, але... не все так просто,— вона зітхнула.— Я така рада, що ви повернулися. І це відчуття...
— ...що ти не сама.
— І що ти тримаєш наді мною небо...
— ...а ти полегшуєш мій головний біль,— Джекі похитала головою.— Боже, ти лишилася тією самою.
— Якою?
— Світлою. Легкою.
Агнеса глибоко вдихнула.
— Ти врятувала моє місто.
— А ти зберегла мені мене,— Джекі всміхнулася.— Ти врятувала частину мене від війни.
Агнеса обійняла її і заплакала.
Агнеса стояла біля вікна, вдивляючись удалечінь, і вся її постать у бузковому вечірньому серпанку здавалася аж надто тонкою, непевною, майже прозорою. Данило нерішуче зупинився біля дверей. Він і гадки не мав, що сказати, про що запитати,— слова плуталися і застрягали у нього в горлі. Перед очима стояла їхня зустріч кілька годин тому: Агнеса застигла на порозі, притиснувши руки до грудей, і в її очах було стільки болісної радості, що він уже готувався схопити її в обійми, але дівчина раптом похилила плечі, й цей пристрасний, іскристий погляд потьмарився. Данило обійняв її, але в його руках ніби опинилася крижана статуя. Агнесине тіло було напружене, вона не могла вимовити ані слова. Здається, вони таки змогли обмінятися неважливими фразами, а тоді всю зворотну дорогу Данило роздратовано стискав кермо, а Агнеса дивилася у вікно, певно, подумки розмовляючи з Джекі. Може, бодай їй вона зрадіє щиро. Данило не розумів, що сталося з Агнесою за ці кілька місяців, а вона не давала йому шансу зрозуміти, відповідаючи надто коротко. Ця Агнеса була блідою тінню тієї дівчини, яку він бачив у видінні,— дівчини, яка витягла його з потойбіччя.
Як ти жила весь цей час? Чи все з тобою добре? Я так сумував за тобою! Я врятував твоє місто. Я врятував твоє місто заради тебе.
— Агнесо...
Дівчина здригнулася й обернулася. Погляд її ніжно-зелених очей швидко ковзнув по його обличчю. Данило підійшов до неї.
— Нам треба поговорити.
— Я знаю,— прошепотіла вона.— Я знаю, що ви зробили і бачила те, що зробив ти. І це... це не має ціни. Я не можу висловити, наскільки я вдячна.
Вона торкнулася його забинтованої руки. Данилові здалося, що крізь тугу пов’язку він відчув крижаний холод її пальців.
— Мабуть, Джекі вже пояснила тобі, що вам небезпечно перебувати в різних реальностях. Вона відчуває енергії. Вона може ними керувати. Не так, як я, але
