Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга - Юрій Миколайович Щербак
— Він загинув?
— Так. І це кара небесна для мене на все життя. Він думав, що я кохаю його… Він подобався мені, він гарний хлопець, але я не кохала його… А після того, як я познайомилася з вами, він взагалі перестав існувати для мене. Якби ви знали, як я страждала… Як проклинала сама себе, та не могла нічого вдіяти.
Вона підвелася, він теж, з гуркотом відкинувши стілець. Оля наблизилась до Гайдука:
— Я недаремно хочу випити за нас. Ваша воля, Ігорю Петровичу, ви можете вигнати мене, відкинути геть, як цей стілець, але знайте: не буде у вас більш вірної людини, ніж я. Не треба бути самому… Я знаю, що ви скажете, але зробіть цей крок. Я хочу бути вашою коханкою, дружиною, помічницею, подругою, сестрою — ким завгодно, аби з вами… Знаєте, я бачила серіал американський про хірурга та його операційну сестру. В хірурга була дружина, діти, але не було ближчої істоти, ніж медсестра. Вона була його другим «Я» — його продовженням, бо розуміла його без слів…
Він подумав, що найгіршим блюзнірством було б у цю мить казати щось повчальне, випадкове, пустопорожнє, жартівливе.
— За нас, — цокнувся Гайдук горнятком з Олею й одним ковтком випив вино.
Забув, коли пив востаннє. Він обійняв її й, як при зустрічі в братстві, поцілував у вічі, відчувши солону вологу. Потім прийшла хвилина Великого Скидання Одягу, коли на підлогу полетіли їхні камуфляжні куртки, черевики, штани, футболки, які перемішалися безладно; зверху цю купу вінчали Олин ліфчик і трусики. Гайдук упав у провалля часу й забуття, й тільки зойк Олі повернув його до тями: Оля сиділа на ньому й скрикувала, як доросла жінка, до якої з війни повернувся чоловік. Нічого дитячого в ній не залишилося, вона люто і солодко терзала його тіло, не бажаючи скінчити це злиття, а навпаки — примусити його все глибше і глибше увійти в неї, наповнити собою все її гнучке тіло. Він не помітив, як і сам почав стогнати від болю і щастя, — йому здалося, що якась сила висмоктує з нього залишки життя, точніше, це він виштовхує з себе своє життя, біль останніх двох років існування, стаючи порожнім і невагомим. Він жалібно, по-дитячому заплакав і відчув Олині поцілунки, майже материнські. «Не плач, ти мій, ти мій, — примовляла вона, — поспи, я з тобою…» Він занурився у сон, наче одужуючи після тяжкої хвороби.
Уві сні прийшла до нього Флора, і йому це не сподобалося, бо знав, що ніжна Флора з великими, полохливими, як птахи, очима — це смерть, а вмирати він не хотів.
25
Центральна координаційна рада виникла стихійно ще влітку 2078 року, коли кілька молодих людей з ЛУК, УРА та інших заборонених гетьманом підпільних організацій і партій, подолавши перший шок і смертельну летаргію, що охопила переважну більшість населення, зібралися в приміщенні Києво-Могилянської академії на Подолі й оголосили себе радою. Засновниками ради стали Василь Капран (Воля) і Оля Гудима, що вишукували в порожньому Києві знайомих молодих людей, з якими колись зустрічалися на нелегальних зборах чи легальних студентських конференціях, про яких можна було сказати, що вони — противники українського феодалізму, вороги режиму олігархів та гетьманської декоративної влади. Дуже багато людей відмовлялися брати участь у політичному житті. До ЦКР зголосилися тільки одиниці-одчайдухи.
Одночасно в Києві, як і в інших містах Європи, почали виникати групи добровольців, які намагалися хоч якось полегшити долю тих своїх співгромадян, яким вдалося вижити. Ці групи, що спочатку самоорганізувалися в окремих будинках, вулицях і дільницях міста і перебирали на себе деякі функції місцевого самоврядування, також відчували потребу координації своїх дій у межах великого мегаполісу. Так в ЦКР зійшлися два крила — загальнополітичне, очолюване Василем Волею, і самоврядне, представником якого був Шморгун: «теоретики» і «практики», як їх назвали пізніше історики. «Теоретики» перемогли, бо володіли полум'яною політичною риторикою, вміли яскраво сперечатися й переконувати опонентів, говорили про майбутнє так, наче знали те невідоме в усіх деталях, а головне — взяли на себе важкий вантаж лідерства.
ЦКР працювала нерегулярно, бо під час пандемії Чорного Мору зібрання було проводити небезпечно. Напередодні нового, 2079 року поновилися засідання ради, яка стала єдиним органом влади в напівмертвому місті. Звичайно, до ЦКР прилипли й ті, хто шукали тут для себе матеріальну вигоду (їдальня та лазня з гарячою водою приваблювали багатьох) або мали політичні амбіції на майбутнє, відчуваючи, що рано чи пізно в місті (а згодом і в країні) буде подоланий вакуум влади і виникне нова, тверда система управління. Але переважно йшли працювати (тобто мати справу з трупами, хворими, немічними людьми, з нестачею води і продуктів харчування, з дітьми-сиротами й невідкладними комунальними проблемами) справжні ідеалісти, чисті, добрі молоді люди, місце яким — на сторінках історії. Але такі люди переважно не потрапляють на сторінки історії, бо їх випереджають спритні прилипали, параноїдальні егоцентрики, популісти й честолюбці — всі ті, кого нестримно вабить до себе влада, яку вони розуміють як право коїти будь-які дурниці без жодного відчуття відповідальності за свої дії.
Гайдук почав роботу в новоствореному Бюро з безпекових та міжнародних питань (яке розмістилося на другому поверсі в п'яти кімнатах старовинного будинку Контрактів навпроти Києво-Могилянської академії) з вивчення складу та структури ЦКР. Члени ЦКР, переважна більшість яких була не знайома Гайдукові, були закріплені за десятьма бюро:
— організаційним;
— відбудови Києва;
— з питань будівництва держави і релігійного розвитку;
— з питань символіки, пам'ятників та перейменування старих назв;
