Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Дві стихії одразу. Вода. Життя.

Ось чому наш корабель ішов над найглибшими западинами та підводними хребтами, перетинав течії, вивчав кліматичні зони, вплив ізотопного складу води на рівновагу у велетенській природній лабораторії.

Ми пройшли над величезними енергетичними станціями на дні океану. Станції були тими точками океану, де особливо відчувалося втручання людини. Однак це було нове серце планети, що повертало їй молодість. А колись еволюцію розглядали як пристосування організмів до підвищеного вмісту дейтерію — з дуже туманною перспективою. Адже легкий компонент протій швидше, ніж дейтерій, виносився в космос десь у горішніх шарах атмосфери.

Будь-який найпростіший організм наділений здатністю прогнозувати майбутнє, він чутливо реагує на зміну умов. Будь-яке поліпшення умов призводить до кількісного зростання популяції.

Життя може спалахнути так бурхливо, що споконвічна рівновага виявиться назавжди порушеною. Тоді океан почне бурхливо змінюватися. Проте як — цього ніхто не знав. Адже океан був і частиною планети, і частиною біосфери, і частиною космосу.

Людина і стихія… Спершу — протиборство, потім — союз. А далі, далі?..

…Мені часто випадало залишатися на самоті. Сварку не відвернеш; Валентині нічого не можна було пояснити, поки вона сама не відчує правду. Я багато читав, проглядав зведення інформа, іноді дрімав у себе в каюті, гортав журнали з об’ємними ілюстраціями.

«Ронг стиснув плечі Азоли. Її охопило досі незнане, гостре відчуття. Спочатку вона хотіла вивільнитися, але за хвилину її руки навіть через легкий скафандр відчувають тепло його рук, і вона стоїть незрушно з ним поруч, під мовчазними сяючими зорями. Вона думає про те, як багато в нього людського тепла й ніжності…»

Я відкладав журнал і брав інший, потім повертався до океану. Ефемерна основа всього сущого: без різної дрібноти вимерла б колиска життя!

Будь-яке дроблення збільшує поверхню. Замінивши подумки один великий рослинний організм безліччю дрібних, мікроскопічних, ми ніби істотно змінимо умови перебігу тих явищ та процесів, яким зобов’язане все живе на нашій планеті. Велика поверхня з однією й тією ж вагою — це використання сонячного світла й розчинених у морській воді мінеральних речовин. Цілком реальні фізичні величини в такому експерименті обертаються несподіваним наслідком; мікроскопічні водорості розмножуються із справді космічною швидкістю. Тільки обмежені ресурси мінеральної поживи не дають змоги «велетням-невидимкам» перефарбувати всю океанську поверхню на зелений колір.

Не завжди втішають вони око кришталевою чистотою забарвлення: сніги Гренландії стають іноді багровими через силу-силенну червонуватих водоростей, оранжевого та жовтого відтінку надають вони й воді Червоного моря. Більші форми завойовують озера, протоки, моря… І хоча вони поступаються своїм мікроскопічним братам у швидкості зростання та розмноження, їхня навала має іноді справді глобальний характер. Нові умови, порушення рівноваги спричиняють вибуховоподібну ланцюгову реакцію. Вивчення таких ситуацій дало в руки людини ключ до багатств морських лугів. Кожен скерований «зелений вибух» — це мільйони тонн білка. Колись ботаніки звернули увагу на синьо-зелену водорість-спірулину, що іноді всуціль покриває водоймища у деяких районах Африки. Там цей вид водоростей з давніх-давен вживається населенням у їжу і продається на базарі. Ніхто не розводить спірулину, її збирають з поверхні води шматиною і висушують на гарячому піску. До доброго врожаю спірулини у воді має бути бікарбонат натрію.

Скуштувавши якось смачної страви із спірулини, професор Леонард твердо повірив у те, що африканські племена харчуються саме тим, чим цивілізований світ буде харчуватися значно пізніше, скажімо, через сто років.

…Тихими вечорами, коли спадала спека, я лягав на вигорілий брезент, що вкривав шлюпки, і дивився на небо. Там поступово проступали білі мережива сузір’їв. «Гондвану» накривала загадкова безмісячна ніч. Часто-густо за кораблем тягнувся вогненний слід. Світився планктон. На тралах, сітях, ловильнях спалахував холодний вогонь, що стікав на палубу разом з водою,

Я мовчки спостерігав, як Енно допомагав Сооллі й Валентині. Незважаючи на те, що пошук вели автоматичними пристроями, чимало роботи лишалось і для них. Це була дуже морочлива робота! Сооллі шукала не нові види морських організмів — їхні окремі клітини. Знайти ж треба було клітини з числом поділок, більшим за сто. Одноклітинні істоти при кожному із своїх безконечних ділень неначе уникали загибелі. Знайти рідкісні аналоги таких «цеглинок життя» у тварин, побудова яких складна, важче, ніж виявити співаючу піщинку.

Енно прагнув зробити колись так, щоб не тільки шельф, а й весь океан був життям. Що ж для цього потрібно? Виявляється, світло. На глибині десятків метрів вічна сутінь, ще нижче — непроглядна темінь. Та зелена піраміда — основа життя, про яку я вже казав — зовсім не така вже й висока. Ось якби доправити світло в середні й нижні шари води! Фотосинтез пробудив би нові горизонти. Однак промені поглинаються водою, і дуже швидко. Як же бути? І тоді всі разом ми пригадували про проект «Берег Сонця». Перші статті про нього були вже надруковані. Світло можна донести туди, у надра океану… По хвилеводах, по оптичних волокнах…

…Це дивина — бачити Сооллі, розмовляти з нею, ані словом не обмовившись про її незвичайного двійника! Ні, не визнавала вона жодних інших пояснень загадки живого: події могли розвиватися лише так, як я бачив їх її очима на дні народження. І ніяк інакше. Не стихією було для неї життя, а колекцією цікавих, наполовину вивчених експонатів (серед яких був і я).

Виходило, я грав з нею в піжмурки: жодного слова, жодного натяку на гостю, схожу на неї і все ж зовсім іншу. Я почувався незручно, проте розповісти їй правду не міг. І не міг після зустрічі з Аїрою пригадати її справжнє обличчя: мовби назавжди стерлося воно з пам’яті й ніколи не бачив я такого короткого фільму, який подарував мені Янков. Сооллі і вона — я тепер майже не міг їх роз’єднати, їхні образи злилися.

…Якось Сооллі запитала про мене. І я був спантеличений. Хто я? Що я? Авжеж, я і сам себе про це запитую. Але відповісти на це… Я показав їй тих людей, з якими мені хотілося б бути після «Гондвани». Хай ці люди