Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

— Так… але я сказала собі: «Треба, хочу» — і попливла за лагуну.

— А потім?..

— Потім стало легко… і ти налякав мене. Ти був схожий на дикуна. І біг за мною. Я не вмію бігати, — щиросердо зізналася вона.

Вона говорила майже машинально, тихо й щиро, а я дивився на неї, і від ніяковості вона говорила далі. Я чув її голос, але не міг запам’ятати жодного слова…

Співаюча піщинка у долонях Валентини монотонним голосом полеко — оповідача з тихоокеанського острова — повідала легенду.

…У надвечір’я над морем, що райдужно вигравало, над бірюзовими хмарами зійшла голуба зірка. Проміння її впало на солом’яну покрівлю нової хижі: багато днів споруджували її смуглявошкірі юнаки села, а темноокі дівчата сплітали циновки — дарунок молодим. І зірка сховалася на якийсь час у призахідній хмарині, щоб подрімати востаннє і затим рушити нічним небом. У сні нова покрівля сяяла їй, наче золото, і звучали пісні, яких заспівають завтра на честь Капуа, дівчини з долини вулканів, котра прийде в цю хижу.

У Капуа був розкішний вінок, сплетений з живих квітів, на тонкій шиї дзвінке намисто, на грудях туга пов’язка, у неї моторні ноги й красиві руки, оповідала піщинка.

Увечері в долину спускається юнак, він усміхається до зірки-покровительки. Звуть його Меа. Капуа жде його біля вогню, вона простягає руки й бере подарунок — сіть, повну різноколірних риб. Йому кортить розповісти про Капуа вголос, заспівати про неї пісень, аби передати, яка вона таємниче чарівлива в цьому колі світла від нічного вогню, який стрункий її силует; його він побачив ще здалеку, з гребеня гори, з її дужої спини, що лежить на шляху до лагуни. Дивовижний образ виринає в його пам’яті. Пелє! Богиня вулканів! Недосяжна, висока, вогненно-поривна, чиє волосся — багряне хмаровиння, а тіло — гори й потоки лави.

— Моє вітання тобі, Пелє! — вигукує Меа.

— Мовчи, — шепоче Капуа, — ти глузуєш над богами.

— Ні, я помилився, — відказує юнак, — ти затьмарила Пелє вродою! Пробач.

— Ні, не судилося нам щастя, — укотре знічено шепоче Капуа, — ти надто зухвалий. Пелє не подарує нам цього.

— Пелє спить, заспокойся.

Проте у череві кратера зірка-покровителька вже помітила іскру, що розгорялася. Пелє почула… З глибоких надр гори, наповненої багровим вогнем, шугнули ядучі клуби диму. Спина гори здригнулася ніби в пропасниці. Стогоном озвався ліс на її гребені. З глибокої рани землі вихлюпнула лава. Вона перетворювала дерева і зелень у чорні скелети, прохолодні схили — в розжарену піч, хмари — на закривавлене шмаття.

Меа і Капуа бігли що є сили, і під їхніми ногами диміла трава, а згори на їхні голови сипався гарячий попіл. Наосліп, навпомацки добігли вони до річки, й обпечені пальці доторкнулися до мокрого піску. Меа шукав пірогу і не знаходив її. Жар затоплював усе довкола, наче вода у повінь. Річка парувала, і Меа у розпачі задер голову, намагаючись знайти голубу зірку. Небо було чорне й димне. Але один-єдиний промінець усе ж пробився крізь хмари. Він посріблив обрій і висвітлив корму піроги, що розгойдувалася на хвилях. За мить до того, як рідкий вогонь підступив до самого берега, юнак і дівчина вскочили у човен і вдарили веслами. За ними лава вже перегородила річку, і крізь цю загату не просочилася жодна крапля води; але з водою, яка була в річці, вони дісталися до морського берега і повеслували до іншого острова шукати нову батьківщину.

Через день зірка з’явилася на оксамитному вечірньому небі, на своєму звичайному місці. Тільки блиску у неї поменшало, бо вона зламала свій найяскравіший промінь, пробиваючись крізь хмаровища попелу й диму. Розгнівана Пелє побачила зірку і скинула її з неба.

Зірка вдарилася об поверхню моря. Цівка білястого диму затріпотіла над водою і щезла. Перекидаючись, зірка котилась у синій воді й зупинилася лише тоді, коли зачепилася за край гострого рифу. Над нею розхитувалися коралові дерева з мереживним листям, а риби, виблискуючи тисячами барв, повільно плавали довкола, і в їхніх великих очах світилася допитливість. Хвилі заколисували зірку, що попала в немилість.

Одного дня піднявся велетенський вал, із тих, що, підкотивши до берега, виростають вище за пальму. Він виніс зірку на берег і засипав її піском.

Ніхто не знає, як довго пролежала вона так на березі. Нарешті на тому самому місці ясного сонячного дня під осяйним зором неба із землі проріс чарівний кущ з блискучим срібним листям. І на ньому раптом розпустилися тисячі білих пелюсток. Так народилася квітка Наупака. Але однієї пелюстки на ній усе ж таки бракує — тієї, яка колись була зоряним променем. Ось про що оповіла піщинка голосом полеко.

Дивно, що я не чув цієї легенди до Валентини. Я знав, як полінезійці пояснювали світло й пітьму, течію річок та струмків, народження землі, піску і каміння, таємниці океанських безодень і кришталеве диво неба. У легендах мовиться, що острови Вавау, Тупаї, Мауруа, Путаї і Папаїті з’явилися з глибин після заклинань. Але що таке заклинання? Лише слово. Благання втомлених, що пройшли крізь усі страждання людей, яким, проте, стало відваги рушити на легких човнах в океан, назустріч незнаній долі. Голоси відчаю тих, хто помирав від спраги та спеки серед водної пустелі. Люті вигуки, звернені до неба. І ось, коли їх охопив відчай, коли вони втратили надію, а губи все ще шепотіли слова заклять, із моря постав острів, постала незвідана земля. Як було тут не піддатись омані й не повірити в те, що магія слів допомогла піднятися суходолу над водою!

— Ти віриш в Атлантиду? — зненацька запитала Валентина.

— Вірю.

— Її знайдуть?

— Знайдуть. Колись. І піднімуть на поверхню палац атлантів з позолоченим дахом.