Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Околиця ялинового лісу, косогір і струмок. Надходила пора сірого присмеркового світла, внизу, на траві, під ногами було вже темно, відтінки зелені поблякли. Рівне матове світло неба висіло низько, як похмурого дня.

Тихо. Темні зубці ялин торкалися неба. Їх безконечний ряд ліворуч зникав за пагорбом, праворуч збігав до струмка, а далі йшла вирубка. Перед самою стіною лісу — купа колод.

Я зосередився й уявив людей, що сидять на колодах. Мені хотілося, щоб вони заспівали пісню для Сооллі. Я ще не знав, яка це буде пісня. І ось вона побачила їх такими, мовби вони були живі… Восьмеро чоловік сиділо на колодах, один стояв, тримаючись за стовбур самотньої берези, трохи осторонь від інших. Більше я не зміг би втримати в пам’яті: адже обличчя їхні мали бути справжніми, живими, а це нелегко — бачити всіх одразу. Той, що стояв коло берези, був молодий, високий, світловолосий, з худим обличчям і з ледь випнутими вилицями. У першому ряду сиділо троє, руки їхні лежали на колінах, на них були піджаки, темні косоворотки, чоботи. В одного в руці погасла цигарка. Вони дивилися просто на нас. За ними, вище, на колодах сиділо ще п’ятеро, їхні обличчя ледве виднілись у присмерку.

Я почав пригадувати для них пісню. Це мала бути давня пісня, така, яку не часто почуєш. Можливо, та, що її колись проспівав мені дід. «Хай буде так, — подумав я, — адже Сооллі її не знає».

І тоді один з тих, що сиділи, хлопець у кепці, з погаслою цигаркою в руці, неголосно почав: «Славнеє море, священний Байкал…» Він співав просто, як міг, але я просив його тягнути голосні звуки, аби передати дивовижну протяжність мелодії. Голос його зазвучав дзвінко й чисто. Сооллі бачила його сірі уважні очі, що пильно дивилися на неї. Вона здригнулась, я помітив це.

Мені хотілося, щоб Сооллі почула звертання до вітру: «Гей, баргузин…» Але як передати це, як донести до неї незвичайні поєднання слів та звуків? Вони повинні проспівати це всі разом, не наголошуючи на думці, проспівати стиха, рівно й дзвінко. І голоси їхні раптом зазвучали. Пісня виводила навдивовижу протяжною.

Я вибрав одного з тих, хто сидів попереду, щоб він на повен голос проспівав рядок, де так багато звуків «р», які передають тривогу, що вже минула: «В нетрях не рикнув зажерливий звір…» «Хай співає це місце голосніше», — подумав я. І він проспівав. У нього були ледь розкосі очі, міцні вилиці, запалі щоки. Він замовк, щоб слухати, як співають інші.

Вони співали по черзі, не змовляючись, не киваючи один одному, обличчя їхні були нерухомі, а погляд зіркий і пронизливий. Третій із тих, що сиділи попереду, виділив звук «о» в рядку «Хлібом кормили…» І всі почуття, як мені здавалося, тільки й можна було передати, увиразнивши це «о». А той, що стояв коло берези, повинен був краще за інших знати, як звучить довге «а» і як народжується музика з незабутньо чарівливого чергування голосних у словах давньої-предавньої пісні.

І коли пісня підійшла до кінця, я помітив, що обличчя їхні змінились. Я прочитав на них: «Ну ось, пісню проспівано, і нас тепер не стане — річ проста…» І помітив тонку посмішку. Мені стало незручно, бо вони ніби все знали, ніби вони й справді були живими. І в цьому теж — в усьому їхньому втіленні — був я.

П’ята стихія… Хіба порівняєш з нею навіть океан! Життя скидалось на складний механізм, відрегульований із ювелірною ретельністю. Але дія його була все ж не зовсім ясною. У найтонших нитках молекул, що відповідали за спадковість, об’єднувалися всі види найпростіших рухів — електрика, хімічні взаємодії, механічний перенос. А на дослідницькому обрії завжди намічалося щось нове, невідоме… Отже, і нові елементи живого…

Яким чином випадкові зіткнення — зустрічі атомів, що падають вертикально, проте з непомітними відхиленнями, і без яких природа нічого не створила б, яким чином ці зустрічі-зіткнення стали основою неба та Землі, самого життя, прорили безодню океану, заснували рух Сонця та Місяця?.. Ось головне запитання невмирущої поеми Лукреція. І відповідь на нього: «Елементи світу розташувалися за тим порядком, в якому ми їх бачимо, зовсім не внаслідок розуму та обмірковування: вони зовсім не зголошувалися між собою щодо свого руху, до якого спонукували одне одного; проте безконечні числом, рухаючись на тисячі ладів, з давніх-давен підвладні геть стороннім поштовхам, захоплені своєю власною вагою, вони наближалися одне до одного, з’єднувались одне з одним, при цьому виникало тисячі їхніх сполучень, і нарешті час, з’єднання і рух упорядковували їх — вони утворили великі маси. Так виник перший обрис Землі, морів, неба, живих істот».

Прохолодного ранку, в один з останніх днів плавання, ми раптом ніби вочевидь побачили цю спрощену модель всесвіту, а на первозданний рух дуже скидалися пасма туману над морем і озвучена тканина білопінних хвиль.

Фітотрон Янкова розширювався. Майже половина колишньої площі виділялася для флори далекосхідної. Хоч як дивно, ніхто, здається, й не помишляв про це раніше. Вважалося: північному фітотрону потрібні тропіки й савани з усіма їх мешканцями. Насамперед. Далі культурні рослини. І вже аж потім — решта.

Однак тепер становище змінювалося: від окремих реліктових видів приморської фауни треба було перейти до цілих рослинних угруповань. Це мала бути модель цілої зони, якою управляють. Відтворення лісових масивів, відродження долин — це не пошуки наосліп, після яких найчастіше лишаються сумні пам’ятки — запустіння, ерозія земель. На волі іноді буяють бур’яни та різні чагарі, однак мине час — зміняться покоління, і на тому ж самому, здавалося б, безнадійному місці виросте ліс. Буває