Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький
Поспіхом, щоби не передумати знову, він запхав балон у кепі, а кепі загорнув у шкірянку. Потім він встав на коліна і, напружившись, трохи нахилив будку. Товстий згорток ліг на дно ямки, і ще залишилося багато вільного місця. Він обережно опустив будку, похитав її двома руками і підвівся, обтрушуючи долоні.
— І все, — сказав він. — І нічичирк.
Він заліз у розпечену задуху будки, опустив монету і набрав номер.
— Гуто, — сказав він. — Ти, будь ласка, не хвилюйся. Я знову попався.
Йому було чутно, як вона судомно зітхнула, і він поспіхом проговорив:
— Та дурниці це все, місяців шість-вісім... і з побаченнями... Переживемо. А без грошей ти не будеш, гроші тобі пришлють... — Вона продовжувала мовчати. — Завтра вранці тебе викличуть у комендатуру, там побачимося. Мавпочку приведи.
— Обшуку не буде? — запитала вона глухо.
— А хоч би й був. Удома все чисто. Пусте, тримай хвоста трубою... Вуха сторчма, хвіст пістолетом. Узяла за чоловіка сталкера, тепер не нарікай. Ну, до завтра... Май на увазі, я тобі не дзвонив. Цілую у попку.
Він різко повісив слухавку і кілька секунд стояв, щосили замружившись, стиснувши зуби так, що дзвеніло у вухах. Потім він знову кинув монетку і набрав інший номер.
— Слухаю вас, — сказав Хрипатий.
— Говорить Шухарт, — сказав Редрік. — Слухайте уважно і не переривайте...
— Шухарт? — дуже натурально здивувався Хрипатий. — Який Шухарт?
— Не переривайте, я кажу! Я попався, втік і зараз іду здаватися. Мені дадуть років два з половиною або три. Дружина залишається без грошей. Ви її забезпечите. Щоб у неї всього було вдосталь, зрозуміло? Зрозуміло, я вас питаю?
— Продовжуйте, — сказав Хрипатий.
— Неподалік від того місця, де ми з вами вперше зустрілися, є телефонна будка. Там вона одна, не помилитесь. Фарфор лежить під нею. Хочете — беріть, хочете — ні, але жінка моя щоб мала всього вдосталь. Нам з вами ще працювати і працювати. А якщо я повернусь і дізнаюся, що ви зіграли нечисто... Я вам не раджу грати нечисто. Зрозуміло?
— Я все зрозумів, — сказав Хрипатий. — Дякую. — Потім, повагавшись, запитав: — Може, адвоката?
— Hi, — сказав Редрік. — Усі гроші до останнього мідяка — дружині. З привітом.
Він повісив слухавку, огледівся, глибоко запхав руки в кишені штанів і поволі пішов угору по Гірницькій вулиці між порожніми, покинутими будинками.
3. Річард Г. Нунан, 51 рік, представник постачальників електронного обладнання при Хармонтському філіалі МІПК
Річард Г. Нунан сидів за столом у себе в кабінеті і малював чортиків у величезному блокноті для ділових нотаток. При цьому він співчутливо усміхався, хитав лисою головою і не слухав відвідувача. Він просто чекав телефонного дзвінка, а відвідувач, доктор Пільман, лінькувато йому виговорював. Чи гадав собі, що йому виговорює. Чи хотів змусити себе повірити, ніби йому виговорює.
— Ми все це врахуємо, Валентине, — сказав нарешті Нунан, домалювавши десятого для рівного рахунку чортика і закривши блокнот. — Справді, неподобство...
Валентин простягнув тонку руку й акуратно струсив попіл у попільницю.
— І що ж саме ви врахуєте? — ввічливо поцікавився він.
— А все, що ви сказали, — весело відповів Нунан, відкидаючись у кріслі. — До останнього слова.
— А що я сказав?
— Це несуттєво, — промовив Нунан. — Що б ви не сказали, все буде враховано.
Валентин (доктор Валентин Пільман, лауреат Нобелівської премії і все таке інше) сидів перед ним у глибокому кріслі, маленький, вишуканий, охайний, на замшевій курточці — жодної плямки, на попідсмикуваних штанях — ані зморшки; сліпуча сорочка, строгий одноколірний галстук, сяючі черевики, на тонких блідих губах — єхидна усмішечка, величезні чорні окуляри приховують очі, над широким низьким чолом — чорне волосся жорстким їжачком.
— Як на мене, вам даремно платять вашу фантастичну платню, — сказав він. — Мало того, Діку, по-моєму, ви ще й саботажник.
— Тс-с-с! — промовив Нунан пошепки. — Заради Бога, не так голосно.
— Справді, — вів далі Валентин. — Я доволі давно стежу за вами: як на мене, ви зовсім не працюєте...
— Одну хвилинку! — урвав його Нунан і протестуюче помахав товстим рожевим пальцем. — Як це не працюю? Хіба хоч одна рекламація залишилася без наслідків?
— Не знаю, — сказав Валентин і знову струсив попіл. — Приходить хороше обладнання, приходить погане обладнання. Хороше приходить частіше, а при чому тут ви — не знаю.
— А от якби не я, — заперечив Нунан, — хороше приходило б рідше. Крім того, ви, вчені, весь час псуєте хороше обладнання, а потім заявляєте рекламації, і хто вас тоді покриває? От, наприклад, що ви зробили з «нишпоркою»? Чудовий апарат, блискуче заявив про себе в геологорозвідці, стійкий, автономний... А ви ганяли його в цілковито ненормальних режимах, загнали механізм, як скакуна...
— Напоїли не вчасно і не дали вівса... — зауважив Валентин. — Конюх ви, Діку, а не промисловик!
— Конюх, — замислено повторив Нунан. — Це вже краще. От кілька років тому тут працював доктор Панов, ви його, мабуть, знали, він потім загинув... Так от, він гадав, що моє покликання — розводити крокодилів.
— Я читав його праці, — сказав Валентин. — Дуже серйозна і розважлива людина. На вашому місці я поміркував би над його словами.
— Добре. Поміркую на дозвіллі... Ви мені краще скажіть, чим вчора закінчився випробувальний запуск СК-3?
— СК-3? — повторив Валентин, наморщуючи бліде чоло. — А... «Скоморох»! Нічого особливого. Маршрутом пройшов добре, приніс кілька «браслетів» і якусь пластинку невідомого призначення... — Він помовчав. — І пряжку від підтяжок фірми «Люкс».
— А що за пластинка?
— Сплав ванадію, поки важко сказати точніше. Поведінка нульова.
— Чому тоді СК її притяг?
— Запитайте у фірми. Це вже з вашої галузі.
Нунан замислено постукав олівчиком по блокноту.
— Зрештою, це ж був пробний запуск, — промовив він. — А може, пластинка розрядилася... Знаєте, що я вам пораджу? Зажбурте її знов у Зону, а через днинку-другу пошліть по неї «нишпорку». Я пам’ятаю, позаминулого року...
Задзвонив телефон, і Нунан, відразу забувши про Валентина, схопив слухавку.
— Містер Нунан? — запитала секретарка. — Вас знову пан Лемхен.
— З’єднуйте.
Валентин підвівся, поклав згаслий недопалок у попільницю, на прощання покрутив біля скроні двома пальцями і вийшов — маленький, прямий, доладний.
— Містер Нунан? — пролунав у слухавці знайомий млявий голос.
— Слухаю вас.
— Нелегко застати вас на робочому місці, містере Нунан.
— Прийшла нова партія...
— Так, я вже знаю. Містере Нунан, я приїхав ненадовго. Є кілька питань, які необхідно обговорити при особистій зустрічі. Маються на увазі останні контракти «Міцубісі Денсі». Юридичний бік.
— До ваших послуг.
— Тоді, якщо ви не заперечуєте, хвилин через тридцять у конторі нашого відділку. Вас влаштовує?
— Цілком. Через тридцять хвилин.
Річард Нунан поклав слухавку, підвівся і, потираючи пухкі руки, пройшовся кабінетом. Він навіть заспівав якийсь модний шлягер,
