Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький

— Чекаю, чекаю, — сказав йому Редрік і поклав пляшку назад У лід.

Ховрах пришкандибав нарешті, подав Редрікові келиха і з боязкою фамільярністю поплескав його по плечу клешнястою рукою.

— Дякую, Діксоне, — серйозно сказав Редрік. — Це якраз те, чого мені зараз бракувало. Ти, як завжди, на висоті, Діксоне.

І поки Ховрах збентежено і радісно кивав головою і конвульсивно бив себе здоровою рукою по стегну, Редрік урочисто підняв келих, кивнув йому і за один дух відпив половину. Потім він подивився на Діну.

— Хочеш? — сказав він, показуючи їй келих.

Вона не відповіла. Вона складала асигнацію наполовину, і ще раз наполовину, і ще раз наполовину.

— Облиш, — сказав він. — Не пропадете. У твого татуся...

Вона перервала його:

— А ти його, значить, тарабанив, — сказала вона. Вона його не питала, вона стверджувала. — Пер його, дурень, через усю Зону, кретин рудий, пер на хребті цю сволоту, слинько, таку нагоду втратив...

Він дивився на неї, забувши про келих, а вона підвелася, підійшла, ступаючи босоніж по розкиданих банкнотах, і зупинилася перед ним, уперши стиснуті кулаки у гладенькі боки, загородивши від нього весь світ своїм чудовим тілом, що пахло парфумами та солодким потом.

— Отак він усіх вас, ідіотиків, навкруг пальця... По кістках ваших, по ваших макітрах безмозких... Стривай, стривай, він ще на костурах по ваших черепочках ходитиме, він вам ще покаже братську любов і милосердя! — Вона вже майже кричала. — Золоту Кулю, напевно, тобі обіцяв, так? Карту, пастки, так? Йолоп! Кретин! По морді твоїй рябій бачу, що обіцяв... Стривай, він тобі ще дасть карту, упокій, Господи, дурну душу рудого дурня Редріка Шухарта...

Тоді Редрік неквапно підвівся і з розмаху заліпив їй ляпаса, і вона змовкла на півслові, опустилася, як підрубана, на траву і сховала обличчя в долонях.

— Дурень... рудий... — нерозбірливо проговорила вона. — Таку нагоду втратив... Таку нагоду...

Редрік, дивлячись на неї зверху вниз, допив келих і, не обертаючись, тицьнув його Ховраху. Говорити тут не було більше про що. Гарних діточок вимолив собі Стерв’ятник Барбридж у Зоні. Люблячих і шанобливих.

Він вийшов на вулицю, піймав таксі і наказав їхати у «Боржч». Треба було закінчувати всі ці справи, спати хотілося нестерпно, перед очима все пливло, і він таки заснув, навалившись на портфель усім тілом, і прокинувся, тільки коли шофер потермосив його за плече.

— Приїхали, містере.

— Де це ми? — промовив він, спросоння озираючись. — Я ж тобі велів у банк...

— Аж ніяк, містере, — вишкірився шофер. — Веліли у «Боржч». От вам і «Боржч».

— Добре, — пробурчав Редрік. — Приснилося щось...

Він розплатився і виліз, важко перебираючи занімілими ногами. Асфальт уже розпікся під сонцем, стало дуже спекотно. Редрік відчув, що він весь мокрий, у роті було гидко, очі сльозилися. Перш ніж увійти, він огледівся. Вулиця перед «Боржчем», як і завжди о цій годині, була безлюдною. Забігайлівки навпроти ще не відкривалися, та й сам «Боржч» був, власне, зачинений, але Ернест уже був на посту — протирав бокали, похмуро позираючи з-за стійки на якихось трьох чмирів, що жлуктили пиво за кутовим столиком. З решти столиків ще не були зняті перевернуті стільці, незнайомий неф у білій куртці надраював підлогу шваброю, і ще один негр мордохався з ящиками пива за спиною в Ернеста. Редрік підійшов до стійки, поклав на стійку портфель і привітався. Ернест пробурчав у відповідь щось непривітне.

— Пива налий, — сказав Редрік і судомно позіхнув.

Ернест гримнув на стійку порожню кружку, вихопив із холодильника пляшку, відкоркував її і нахилив над кружкою. Редрік, прикриваючи рота долонею, витріщився на його руку. Рука тремтіла. Шийка пляшки кілька разів дзенькнуло об край кружки. Редрік поглянув Ернесту в обличчя. Важкі Ернестові повіки були опущені, маленький рот викривлений, товсті щоки обвисли. Негр шаркав шваброю під самими ногами в Редріка, чмирі в куті азартно і злісно сперечалися про біги, негр, що совав ящики, штовхнув Ернеста задом так, що той хитнувся. Негр почав бурмотіти вибачення. Ернест здавленим голосом спитав:

— Приніс?

— Що — приніс? — Редрік озирнувся через плече.

Один із чмирів лінькувато підвівся з-за столика, пішов до виходу і зупинився в дверях, розкурюючи сигарету.

— Ходім поговоримо, — сказав Ернест.

Негр зі шваброю тепер теж стояв між Редріком і дверима. Здоровенний такий негр, як Гуталін, але вдвічі ширший.

— Ходімо, — сказав Редрік і взяв портфель. Сну в нього вже і близько не було.

Він зайшов за стійку і протиснувся мимо негра з пивними ящиками. Неф прищемив, мабуть, собі пальця — облизував нігтя, спідлоба роздивляючись Редріка. Так само міцно скроєний негр, з проломленим носом і розплющеними вухами. Ернест пройшов до задньої кімнати, і Редрік подався за ним, бо тепер уже всі троє чмирів стояли біля виходу, а негр зі шваброю опинився перед кулісами, що вели до складу.

У задній кімнаті Ернест відступив убік і, згорбившись, сів на стілець біля стіни, а з-за столу підвівся капітан Квотерблад, жовтий і скорботний, а звідкись зліва висунувся величезний оонівець[6] у насунутій на очі касці, швидко взяв Редріка за боки і провів величезними долонями по його кишенях. Біля правої бокової кишені він затримався, видобув кастет і легенько підштовхнув Редріка до капітана. Редрік підійшов до столу і поставив перед Квотербладом портфель.

— Що ж ти, заразо! — сказав він Ернесту.

Ернест понуро рухнув бровами і знизав одним плечем. Усе було зрозуміло. В дверях уже стояли, усміхаючись, обидва негри, і більше дверей не було, а вікно було зачинене й, окрім того, загороджене знадвору солідними ґратами.

Капітан Квотерблад, з відразою кривлячи обличчя, обома руками рився у портфелі, викладаючи на стіл: «порожняки» малі — дві штуки; «батарейки» — дев’ять штук; «чорні бризки» різних розмірів — шістнадцять штук у поліетиленовому пакеті; «губки» чудово збережені — дві штуки; «газованої глини» — одна банка...

— В кишенях є що-небудь? — тихо промовив капітан Квотерблад. — Викладайте...

— Гади, — сказав Редрік. — Зар-рази.

Він сунув руку за пазуху і жбурнув на стіл пачку банкнот. Банкноти полетіли на всі боки.

— Ого! — промовив капітан Квотерблад. — Ще?

— Жаби смердючі! — закричав Редрік, вихопив з кишені другу пачку і з розмаху жбурнув її собі під ноги. — Жеріть! Подавіться!

— Дуже цікаво, — промовив капітан Квотерблад спокійно. — А тепер підбери все це.

— Редьку в око! — сказав йому Редрік, закладаючи руки за спину. — Холуї твої підберуть. Сам підбереш!

— Підбери гроші, сталкере, — не підвищуючи голосу, сказав капітан Квотерблад, упираючись кулаками в стіл і весь нахиляючись уперед.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі, потім Редрік, бурмочучи прокльони, опустився навпочіпки і знехотя заходився підбирати гроші. Негри за спиною захихотіли, а оонівець зловтішно