Поза часом і простором - Олександр Павлович Бердник

Він рішуче підійшов до радіопередавача і, настроївшись на Землю, заговорив:

— Земля! Земля! Уважно слухайте! Швидкість планети, всупереч даним обсерваторій, менша, а саме — двісті вісімдесят кілометрів на секунду. Це дає додаткові шанси!.. Шлях планети пролягає точно по орбіті Землі. Сумнівів не може бути! Негайно висилайте зорельот з термоядерним пальним. Іншого виходу нема — тільки розбити цю планету!..

Земля відповіла:

— Через півгодини космольот вилетить у простір!..

Валерій полегшено зітхнув і виключив радіо.

— Нарешті, можна бути майже спокійними… Деякий час ми побудемо тут, доки корабель наблизиться — потім вилетимо. Ми будемо спостерігати, як ця планета розлетиться на шматки!.. Звичайно, з пристойної відстані… Правда, цікаве видовище?.. Це ж справжня космічна катастрофа!..

— Так! Але тепер уже з волі людей, — додала Вікторія.

— А поки що, — продовжував Валерій, — ми ознайомимось трохи з планетою. — Може, знайдемо щось цікаве…

Почулися сигнали радіо. Валерій знову включив динамік. Говорила Земля:

— Корабель з термоядерним пальним вилетів у простір.

— Повідомлення прийняв! Контролюйте весь час політ ракети і повідомляйте мене!.. — відповів Тригуб.

Знову виключивши радіо, він повернувся до Вікторії:

— Я зроблю невеличку подорож навколо космольота… Ви слідкуйте за сигналами з Землі і пеленгуйте також мені, щоб я не заблудився…

— Гаразд!

Валерій одягнув скафандр і опустився на поверхню планети.

— Алло! Вікторія! — почувся його голос по радіо, — чи чуєте ви мене?..

— Чую добре!

— Я буду підтримувати розмову з вами весь час. Не забувайте давати сигнали!..

Невелика пауза, а потім Вікторія знову почула слова Тригуба:

— Дивно — Сонце знаходиться на тому ж самому місці, що й раніше, тоді, як ми прилетіли! Очевидно, ця планета не обертається навколо осі! Недалеко бачу пасмо гір… Ряд сріблястих піків! Дуже погано видно. Піду в напрямку до них, познайомлюся з рельєфом… Може, знайду щось цікаве.

— …Включаю прожектор. Нічого не бачу, крім крижаної пустелі. Дивно, дуже дивно — яким чином ця планета стала мандрувати в просторі?!

Раптом Вікторія почула вигук здивовання, якесь бурмотіння.

— Що там цікавого, Валья? — запитала вона.

— Чудеса! — схвильовано відповів Валерій. — Вікторія! Тут в світлі прожекторів я бачу стіну… не кам’яну, не природну стіну… Ось я підходжу ближче… Так! Я не помиляюсь — це, безумовно, витвір розумних істот!..

— Що ви кажете? — вигукнула здивована Вікторія.

— Такі Стіна якась напівпрозора, рожевого кольору… Безперечно, це робота розумних істот, які колись населяли цю планету! Але що ж трапилося з ними?..

— Валя! — обізвалася Вікторія. — Дивіться далі, може, буде щось цікавіше!..

— Йду! — відповів Тригуб. — Йду вздовж стіни. Вона тягнеться метрів на двадцять… Ага… Ось вона закінчується!.. Повертає під прямим кутом… О! Щось схоже на будівлю!..

— А входу не видно? — зацікавлено спитала Вікторія.

— Не бачу! Е, ні! Ось сходи… з того ж самого матеріалу… Я йду по них вгору. Вийшов на майданчик, який обгороджено бар’єром з трьох боків…

— А нащо ті бар’єри? — спитала Вікторія.

— Не знаю, — задумано відповів Валерій. — Істоти, безумовно, були високо розвинуті. Матеріал, з якого побудовано це спорудження, — синтетичний. Щось подібне до нашої пластмаси… Жаль, що доведеться знищувати планету, — а то ми могли б узяти звідси багато цінного. Я гадаю, що в руїнах таких споруджень знайдеться немало залишків їхньої культури…

Раптом Вікторія насторожилася. Почувся тривожний голос Тригуба:

— У мене під ногами щось затряслось! Треба пове…

На цьому його голос обірвався, і більше не було чути жодного слова…

— Валя! Валя! — закричала Вікторія. — Що з вами?..

Відповіді не було.

— Валя! Обізвіться! — без кінця повторювала дівчина, розгублено поглядаючи в ілюмінатор.

Вікторія включила автоматичний пеленгатор, а сама без кінця говорила в мікрофон одні і ті ж тривожні слова:

— Валя! Валя! Де ви?..

Тригуб мовчав.

Клубочок підкотився до горла Вікторії. її душили сльози, відчай і образа проти несправедливої долі! Тоді, коли все так добре склалося і вони були на шляху до повернення — раптом якесь непередбачене лихо спіткало Валерія!..

Почулися сигнали радіо. Це викликала Земля…

— Тригуб! Тригуб! Космольот з термоядерним пальним ми запустили з швидкістю десяти тисяч кілометрів на секунду. Він знаходиться на півдороги до планети. Вам пора відлітати!..

Вікторія настроїлась на передачу, схилилася до мікрофона і сказала:

— Земля! Говорить ракета Тригуба! Чи чуєте ви мене?..

— Хто це? — запитали з Землі.

— Це говорить Вікторія Деніс. Не дивуйтесь, що я тут! Коротко з’ясовую… Я вилетіла на космольоті Гершера вслід Тригубу, тому що Гершер хотів використати зорельот для знищення Тригуба… Космольот російського інженера загинув, мені вдалося врятувати Тригуба і на моєму кораблі долетіти до планети… Тепер стався трагічний випадок. Тригуб пішов розвідати місцевість навколо апарата і не повернувся… З ним щось трапилося, як він сказав по радіо… Я не встигла нічого розібрати!.. Що робити?..

— Інженер Деніс! — після невеликої паузи відповіла Земля. — Говорить Президент Всесвітньої Академії. Чекайте — скільки можна. Викликайте Тригуба по радіо, ждіть! Ми зобов’язані зробити все можливе для його врятування! Але за півгодини до