Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Так».
На цьому закінчувався перший протокол. Був іще фрагмент другого, складеного через одинадцять днів.
«ГОЛОВА…беручи все це до уваги, комісія в складі трьох лікарів, трьох біологів, одного фізика, одного інженера-механіка й заступника начальника експедиції дійшла висновку, що випадки, про які розповів Бертон, є проявом галюцинаторного синдрому, спричиненого отруйною атмосферою планети, з симптомами потьмарення свідомості, супроводжуваними збудженням асоціативних зон кори головного мозку, і що в реальній дійсності цим подіям ніщо або майже ніщо не відповідало.
БЕРТОН. Вибачте. Що означає «ніщо або майже ніщо»? Що це — «майже ніщо»?
ГОЛОВА. Я ще не закінчив. Окремо до протоколу занесено votum separatum[5] доктора фізики Арчібальда Мессенджера, який заявив: те, про що розповів Бертон, могло, на його думку, відбутися насправді й потребує ретельного дослідження. Тепер усе.
БЕРТОН. Ви не дали відповіді на моє запитання.
ГОЛОВА. Все дуже просто. «Майже ніщо» означає, що певні реальні, явища могли спричинити твої галюцинації, Бертон. Наприклад, у вітряну ніч навіть цілком нормальній людині хитливий кущ може видатися чимось живим. То що ж говорити про чужу планету, та ще коли мозок дослідника перебуває під впливом отрути! Це не докір тобі, Бертон. Хотілося б знати, як ти сам ставишся до того, що тут було сказано?
БЕРТОН. Спершу я хотів би довідатися, чи буде зроблено якісь висновки з votum separatum доктора Меесенджера.
ГОЛОВА. Практично ніякі. Очевидно, дослідження в цьому напрямку ніхто не проводитиме.
БЕРТОН. Чи нотується в протоколі зміст нашої розмови?
ГОЛОВА. Так.
БЕРТОН. У такому разі я хотів би з цілковитою певністю заявити, що комісія проявила неповагу не до мене — на мене тут можна не зважати, — а до самого духу експедиції. Я підтверджую те, що сказав під час першої розмови, і на подальші запитання відповідати відмовляюсь.
ГОЛОВА. У тебе все?
БЕРТОН. Так. Але я хотів би зустрітися з доктором Мессенджером. Це можливо?
ГОЛОВА. Звичайно».
На цьому закінчується другий протокол. Внизу на сторінці дрібним шрифтом було надруковано примітку, в якій ішлося пра те, що доктор Мессенджер наступного дня майже три години віч-на-віч розмовляв з Бертоном, після чого звернувся до Ради експедиції, знову наполягаючи на вивченні свідчень пілота. Він твердив, що на користь цього промовляють нові, додаткові дані, які повідомив Бертон, але обнародувати їх можна буде лише після того, як Рада прийме позитивне рішення. Рада, до якої входили Шеннаган, Тімоліс і Трайє, поставилися до його пропозиції негативно, і справа на цьому скінчилася.
У книзі була також фотокопія сторінки листа, знайденого в паперах Мессенджера після його смерті. Напевне, це була чернетка. Равінцерові не вдалося з’ясувати ні того, чи цей лист було надіслано адресатові, ні того, чи мав він якісь наслідки.
«…її неймовірна тупість, — так починався текст. — Намагаючись зберегти свій авторитет, Рада, а конкретно Шеннаган і Тімоліс (голос Трайє нічого не важить), відхилили мою вимогу. Тепер я звертаюсь безпосередньо до Інституту, але ти сам розумієш, що це лиш протест безсилого. Я дав слово, а тому, на жаль, не можу переказати тобі всього, що мені розповів Бертон. На ухвалу Ради, очевидно, вплинуло те, що це відкриття зробила людина без будь-якого вченого ступеня; тим часом не один науковець міг би позаздрити цьому пілотові, його відвазі й таланту дослідника. Будь ласка, надішли, мені із зворотною поштою таке:
1) біографію Фехнера, починаючи з дитинства;
2) все, що тобі відомо про його родину й родинні справи; здається, в нього лишилася сиротою маленька дитина;
3) топографію місцевості, де він виріс.
Мені б хотілося іще поділитися з тобою своїми міркуваннями про все це. Як ти знаєш, через якийсь час після вильоту Фехнера й Каруччі в центрі червоного сонця з’явилася пляма, корпускулярне випромінювання якої, за даними сателоїда, порушило радіозв’язок, головним чином, у районі південної півкулі, тобто там, де розташована наша база. З усіх дослідницьких груп на найбільшу відстань від бази віддалилися Фехнер і Каруччі.
Такого густого і стійкого туману при повному штилі ми не спостерігали жодного разу за весь час перебування на планеті, аж до дня катастрофи.
Те, що бачив Бертон, було, очевидно, частиною «операції Людина», яку здійснила ця липка потвора. Справжнім джерелом усіх тих утворень, які зафіксував Бертон, був Фехнер — його мозок, підданий якомусь незрозумілому для нас «психічному розтинові»; йшлося про експериментальне відтворення, про реконструкцію певних (мабуть, найстійкіших) відбитків у його пам’яті.
Знаю, що це звучить фантастично, знаю, що можу помилятися. Через те й прошу в тебе допомоги: я зараз на Аларику й чекатиму твоєї відповіді.
Твій А».
Уже посутеніло, книжка в моїй руці стала сірою, і літери почали зливатися. Нарешті я дочитав до кінця цю історію, яка викликала в мене щирі переживання, бо видалася мені цілком правдоподібною. Я обернувся до ілюмінатора. Простір за ним був густо-фіолетовий, над обрієм ще жевріли хмари, схожі на згасаючі вуглики. Океану, повитого пітьмою, не було видно. Я чув ледве вловимий шелест паперових смужок над вентиляторами. Нагріте повітря з легким запахом озону здавалося непорушним. Глибока тиша панувала на всій станції. Я подумав, що в нашій ухвалі залишитися тут нема нічого героїчного. Період самовідданої боротьби, сміливих експедицій, жахливих смертей, таких, як загибель Фехнера, першої жертви Океану, давно минув. Мене вже майже не цікавило, хто «гостює» в Снаута чи в Сарторіуса. «Незабаром, — подумав я, — ми перестанемо соромитись один одного й замикатися в собі. Якщо ми не зможемо спекатись «гостей», то звикнемо до них і житимемо з ними, а якщо їхній творець змінить правила гри, ми пристосуємось і до нових, хоча спершу будемо відбиватися від них, метатися, може, навіть хтось із нас накладе на себе руки, але зрештою все знову повернеться до рівноваги». Приміщення виповнювала темрява, яка дедалі більше нагадувала земну. Видно було тільки світлі обриси умивальника й дзеркала. Я встав, навпомацки знайшов на полиці вату, обтер вологим тампоном обличчя й ліг горілиць на ліжку. Десь наді мною немовби тріпотів нічний метелик, то гучнішав, то стихав шелест вентилятора. Я не розрізняв навіть ілюмінатора, все повила чорна імла, і тільки смужка слабкого світла, яка пробивалася невідомо звідки, жовтіла переді мною чи то на стіні, чи то десь далеко, у глибині пустелі, там, за ілюмінатором. Я пригадав, як нажахав мене вчора ввечері безживний соляріанський простір, і мені стало страшно. Тепер я не боявся вже його. Я вже взагалі нічого не боявся. Я підніс до очей руку. Фосфоричним
