Веселка тяжіння - Томас Пінчон
□□□□□□□
До міста вона в’їхала на краденому велосипеді: на голові біла хустка, кінці тріпочуть за спиною, незвичайна посланиця осушеної і загарбаної землі, наділена давнім титулом, але насправді без найменшої влади, і навіть не мріє про неї. Вдягнена у простеньку білу сукню, щось тенісне з котрогось довоєнного літа, донизу спадає вже не гострими бритвами складок, а м’якше, випадковіше, трохи беззахисно, глибшими згинами — мазки блакиті, сукня для мінливої погоди, сукня, на яку струменять тіні листя, крихти бурого і сонячно-жовтого пробігають і тікають геть, і вона, замріяна, хоча й без зачаєної усмішки, котиться собі далі під гіллястими деревами, вишикуваними обабіч уторованої ґрунтової дороги. Заплетене у коси волосся вкладене на голові, яку вона тримає не надто високо, але й не, як колись казали, «пригнічено», а піднятою до (а точніше, назустріч) якогось майбутнього, вперше з часів казино «Герман Ґерінг»… і не від миті цієї вона, геть не від нашого часу.
Найдальший від центру вартовий вдивляється із поіржавілого кістяка цементної руїни, і на два педальні оберти обоє вони — вартовий і Катьє — вигулькують на денне світло, зливаються із влежаною землею, іржею, цятками сонячного світла — холодного, золотого і склисто-лискучого, зі свіжим вітерцем між деревами. Гіпертиреозні африканські очі — обложені райдужки, наче перші волошки в оточенні полів білизнú… Мууумбо-юуумбо! Єк скочу на туй бубен, гайя! Повідай-но бо решді блемені у зелі, йовза!
Отже, ДУМдумдумдум, ДУМдумдумдум, нехай так, тільки у ній усе одно нема місця навіть для допитливості (звичайно ж, хіба попереду не барабани, не загроза насильства? Змій стрибає з гілки, щось велике спереду серед плетива розлогих дерев, подумки зойкає і підскакує з непідробного, первісного жаху, віддається йому цілковито, а отже — мріється — відновлює душу, давно втрачене «я»…) Навіть тепер вона кине хіба побіжний погляд на німецькі лужки, що так швидко-швидко плинуть углиб зеленої імли та пагорбів, на бляклі розльоти мармурових балюстрад за санаторними доріжками, що неспокійно, гарячково в’юняться у гущавині набубнявілих прутнів пагонів і колючок, настільки старих і настільки невтішних, що сльози навертаються, погляд жадає знайти — за будь-яку ціну — стежку, яка наче щойно тут була… або ж навіть сягнути ген туди, вхопитися за сліди курорту, за ріг Sprudelhof, найвищої вершини цукрово-білої естради, аби хоч щось протиставити шепоту Пана у темному гаї: Заходь… про них забудь. Заходь… Ні. Це не для Катьє — бувала і в чагарях, і в хащах, танцювала гола і підставляла піхву рогам звіра із нетрів, відчувала місяць ступнями ніг, стрічала припливи звивинами мозку. Поганенький був із Пана коханець, тож сьогодні їм на людях хіба що нервово переглядатися.
Коїться щось дуже тривожне, звідкілясь з’являється цілий кордебалет чоловіків-гереро. Одягнені у білі матроські костюми, що чудово підкреслюють сідниці, промежини, вузькі талії і гарну форму м’язів грудей, чоловіки несуть вкриту срібною фольгою дівчину, голосисту буйну особу в стилі Діамантової Ліл[614] чи Техас Ґінан[615]. Опустивши її долі, починають танцювати і приспівувати:
Па — ра — нооооййййя, Па-ра-ноя!
Як добре бачить гарне личко знову!
Па-ра-ной-я, о-йо-йой, я
Запізнатись хочу лиш з тобою,
Хтозна звідки, з місцини якої!
Навіть Гоя не змалює личко твóє,
Таке гарне, коли в двері б’єш ногою…
Клич юриста, бо я, Параноя,
Заповім тобі дупу свóю!
Відтак виходять Андреас і Павло у підкованих черевиках (позичили у надміру самовпевненої трупи АРДВ[616] — була проїздом у липні), щоб виконати з перестуком один з номерів під чечітку:
Па- ра- ной — (дриґдриґ-дриґдриґ-дриґ хл[я,]яп!)
Па- ра- ной — (човгчовггуп!човгчовггуп!човгчовггуп!)
[і] хл[я,]яп! дриґдриґдр[Як]иґ) добре (цок)
та (цок) бачити (дриґцокцок) тебе знову! і т. д.
Не встигають вони відбити вісім тактів свого номера, як Катьє усвідомлює, що зухвала блондиниста красунечка — це вона: саме вона витанцьовує з відпущеними на берег чорними морячками. Також здогадавшись, що наразі виконує алегоричну роль Параної (знаної старої дами, трохи схибленої, але чистої душею), має визнати: джазова вульгарність музики її дещо насторожує, бо вона мала на думці номер радше під Айседору Дункан, класичний і з хмарами маркізету, і — ну, загалом — білий. Пірат Прентіс дав їй кілька настанов з фольклору, політики, Зональних стратегій — проте ані слова про чорноту, а саме на цьому Катьє мала б розумітися якнайкраще. Як проминути стільки чорноти і вберегтися? Як вона збирається шукати Слотропа? серед такої чорноти (вимовляючи слово самими губами, як робив би старий, називаючи якогось паскуду-політика, хай би пропав у справжній чорноті, аби більше й не чути). Відчуває лиш невідступний гнітючий жар — не тяжку сверблячку расиста, ні, але відчуття ще одного тягаря — на додачу до браку їжі в Зоні, до нічного прихистку в курнику, печері або підвалі, до криївок і страхів збройного нападу — такого ж огидного, як торік у Голландії, — тут, принаймні, зручно і затишно — мало не лотос, але згубно у Світі Реальності, в який вона досі вірить і ніколи не втратить надії одного чудового дня повернутися. Немов їй мало всього цього, авжеж, тепер вона має витримати ще й чорноту. Невігластво допоможе Катьє протриматися.
З Андреасом вона чарівна, випромінює чутливість, притаманну жінкам, які переймаються долею далекого нині коханого, але потім треба буде побачитися з Енціаном. Їхня перша зустріч. Їх обох у певному сенсі любив капітан Блікеро. Вони обоє повинні були віднайти спосіб зробити це стерпним, бодай стерпним, помалу, день за днем…
— Оберсте. Я щаслива… — її голос зривається. Невдавано. Голова схиляється над його столом не далі, ніж потрібно, щоб подякувати, щоб показати свою сумирність. Дідька лисого вона щаслива.
Він киває головою, змахує бородою над кріслом. То значить, це і є тота Золота Курва з останніх голландських листів Блікеро. Тоді в Енціана не склався її образ, він надто заглибився у роботу, був надто пригнічений смутком через події навколо Вайссмана. Вона здавалася просто однією з форм очікуваних страхіть, що мали заселити його світ, але, хоч би як він хотів звернутися до чогось етнічного, з часом Енціан почав про неї думати як про величезний наскельний малюнок у Калагарі — про Білу Жінку, білу від талії і вниз, та жінка несе лук і стріли, за нею вервечка чорних служниць крізь мінливий простір, кам’яний і глибокий, різновеликі постаті рухаються туди-сюди…
І
