Веселка тяжіння - Томас Пінчон
А хай тобі грець, було б добре, містере Інформація! Ого, я-я щось ніяк Щастиграда не дочекаюся!
На щастя, чекати нема потреби. Налітає зі свистом якийсь башибузук, між його кулаками бринить натягнутий сіруватий шовковий шнур, завзята усмішка берімося-до-роботи, і тої ж миті з розщелини в руїнах виринає пара рук і саме вчасно хапає полковника своїми обценьками, а тоді тягне у безпечне місце. Злодюга падає на гепу і сидить, намагаючись розплутати мотузку, буркоче, от лайно, його навіть башибузуки часом роблять.
— Ви — під горою, — пояснює голос. Тут кам’яна печерна акустика. — Будь ласка, від цієї миті пам’ятайте про необхідність виконувати всі належні приписи.
Його провідник — якийсь присадкуватий робот, темно-сірий пластик з рухомими очима-фарами. Формою нагадує краба.
— У Давньому Римі був би Рак, — каже робот, — і в Кеноші також! — Потім з’ясується, що він страшенно полюбляє дотепи, яких ніхто не розуміє. — Це Випічна вулиця, — пояснює робот, — зверніть увагу на усміхнені обличчя всіх тутешніх будинків. — Вікна на другому поверсі — очі, штахет — зуби. А вхідні двері — ніс.
— Ска-а-а-жіть, — питає полковник, заскочений раптовою думкою, — а в Щастиграді коли-небудь сніжить?
— Що сніжить?
— Не викручуйтесь.
— Я викрут-хатнє винце з Вісконсину, — співає нахабна машина, — і ви б тільки бачили, як викручувалися санітарки! Що тут іще нового, Джексоне? — Приземкувате створіння ремиґає жуйку, якийсь різновид полівінілхлориду Ласло Джемфа, щось дуже в’язке, навіть випускає леткі молекули, які за посередництвом Osmo-elektrische Schalterwerke[607], розробленого «Siemens», передають кодом збіса близький відповідник біменівського лакричного смаку прямісінько у крабів мозок.
— Містер Інформація завжди відповідає на питання.
— І робить це так, що я навіть відповіді ставив би під питання. Чи тут сніжить? Певна річ, у Щастиграді сніжить. Якби не так, це не влаштувало б чимало сніговиків!
— Пригадую, у Вісконсині вітер дмухав просто уздовж доріжки, наче гість, який сподівається потрапити в дім. Надме снігу аж під вхідні двері, суцільні замети… Таке буває у Щастиграді?
— Ще як буває, — одказує робот.
— А хтось пробував відчиняти двері під час такого вітрюгану?
— Тисячі разів.
— Тоді, — б’є навідліг полковник, — якщо двері — це ніс будинку, і двері відчинені, та-а всі ті сніжно-білі кристали великою хмарою тягне з Випічної вулиці досередини…
— Ааггхх! — вигукує пластиковий робот і швидким кроком тупцяє у вузьку вуличку. Полковник залишається сам у брунатному і винно-витриманому районі міста: саманово-піщаникові кольори стін, дахів, вулиць, не видно жодного дерева, а хто це крокує назустріч по Шоколадештрассе? Ого, та це ж Ласло Джемф власною персоною, дожив аж до таких літ, зберігся, як той «форд-37» всупереч Світовим злетам і падінням, які у Щастиграді виглядають щонайбільше слабкими змінами в усмішці — від широко-перлової до журливо-серпанкової. Доктор Джемф має галстук-метелик кольору якоїсь прив’ялої сіруватої лаванди, барва для довгих помираючих надвечір’їв за вікнами оранжереї, мінорних lieder[608] про давноминулі дні, жалібних фортепіано, люлькового диму у задушливій вітальні, прогулянок уздовж каналів похмурими неділями… ось двоє чоловіків, точно і дуже ретельно прокреслених на цім надвечір’ї, дзвони з-за каналу пробивають час: ці люди прийшли дуже здалека, після мандрів майже нічого не пам’ятають, обоє тут з якоюсь місією, але жоден з них не знає про завдання іншого…
Аж тут з’ясовується, що електрична лампочка над полковниковою головою — та сама лампочка «Osram», під якою спав колись на лежанці підземної ракетної фабрики в Нордгаузені Франц Пьоклер. За статистикою (таку Вони пускають чутку), кожна n-тисячна електрична лампочка досконала, всі дельта-q нарощені ідеально, тому не варто дивуватися, що вона досі тут і не перегоріла. Втім, істина ще приголомшливіша — ця лампочка безсмертна! Вона світиться, власне, з двадцятих років, має старомодний дзьобик на кінчику і не така грушоподібна, як нинішні. Ох і багато чого розповіла б ця лампочка, якби вміла говорити — ну, щоправда, говорити вона таки вміє. Сьогодні вона диктує Педді МакҐоніґлу м'язові модуляції важеля, що мають петлю зворотного зв’язку за посередництвом Педді до генератора. Ось вона,
ІСТОРІЯ БАЙРОНА, ЛАМПОЧКИ
Так судилося, що «Tungsram» створив Байрона у Будапешті. Ймовірно, його одразу хапнув ас торгівлі — батько Ґьози Рожавьольдьї, Шандор, що контролював територію всієї Трансильванії і настільки було натуралізувався, що головний офіс уже пробирала параноя, мовляв, Шандор може на всі підприємства навести злі чари, якщо не дати йому того, що хоче. Як не дивно, але йому, торговцеві, дуже хотілося, аби син став лікарем, і це здійснилося, але так, видно, сталося, що погані хитровідьомські аури Будапешта в останню хвилю перенесли народження Байрона в «Osram», що в Берліні. Перенесли, так. Там справжній Рай для Лампенят, над котрим доброзичливо посміювався, наче то якесь кіно абощо, Великий Бізнес, ха, ха! Але не дозволяйте їм себе ошукати, бо передовсім це бюрократія, а Рай для Лампенят — побічне. Всі накладні витрати — так, з власної кишені Компанія оплачує квадратні ліги органді, великі бочки рожевої та блакитної Немовлячої Фарби «IG Farben», хандредвейти[609] хитрих сіменсівських Пустушок для Електричних Лампенят, надає Лампочкам-сисунцям форму для 110-вольтового струму без найменших втрат потужності. Так чи інак, Лампочкові хлопці займаються тим, що створюють видимість потужності, потуги супроти ночі, не беручи до уваги реальності.
Насправді Р. Д. Л. досить таки вбогий. З брунатних крокв звисає павутиння, час від часу на підлозі з’являється тарган, тож усі Лампенята хочуть перевернутися і на нього подивитися (як Лампочки, вони видаються цілком симетричними, Розумнику, але пам’ятай, що контакт у них на кінчику цоколя) й нумо у-гукати! аггг-ґакати! тьмяно присвічувати ошелешеному таргану, що сидить паралізований — так би й розчавив — на голих дошках, а тоді мчить, знову переживає жах несподіваного напливу струму з нізвідки під всевидющою Лампочкою високо над головою. У своїй невинності Лампочки-Малята нічогісінько не петрають в абреакції таргана — вони відчувають його страх, але не розуміють, що воно таке, їм просто хочеться з ним товаришувати — він цікавий і гарно ворушиться. Всі схвильовані, крім Байрона, який вважає решту Лампенят купою дурнів. Він безперестанку веде боротьбу за
