Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Його забирають до Нойкьольна, до підвальної кімнати в будинку склодува, який боїться ночі, тож Байрон світитиметься постійно і наглядатиме за келихами із безбарвного скла, грифонами та квітковими кораблями, альпійськими козлами у стрибку, зеленими павутинками, похмурими крижаними божествами. Це одна з багатьох так званих «контрольних точок», де здійснювати моніторинг підозрілих лампочок дуже легко.
Не минає і двох тижнів, як у скрижанілих камінних коридорах лунає гонг, і обличчя на мить відриваються од лічильників. Гонг лунає нечасто, гонг — це щось особливе. Байрон просвітився 1000 годин, і тепер процедура стандартна: Центр Розжарювальних Ультра-аномалій відправляє до Берліна вбивцю.
Але стається щось незвичайне. Так, збіса дивне. План такий: розтрощити Байрона і просто у майстерні перетворити на бите скло і сировину — вольфрам, звичайно ж, утилізувати, а решта нехай переродиться у наступній роботі склодува (повітряна куля, що вирушає у далеку подорож з вершини білого хмарочоса). Такий розвиток подій для Байрона аж ніяк не найгірший, бо він, як і «Phoebus», добре знає, скільки годин відбув. Тут, у майстерні, він досить надивився, як скло у печі перетворюється на безформну масу, з якої знову й знову виливають скляне розмаїття, тож залюбки крізь усе це пройшов би й сам, але його затягло у Кармічне колесо. Палахкотить помаранчева шихта, глузує, знущається. Байронові не втекти, він приречений на нескінченний цикл патронів і крадіїв ламп. Ось заскочив юний Ганзель Ґешвіндіх, ваймарський безпритульник, викручує Байрона з-під стелі й обережно запихає до кишені, а тоді Gesssschhhhwindig[611]! — і знов у двері. У сни гутника вривається пітьма. З усіх прикрощів, які його сни вихоплюють з нічного повітря, згасле світло стає найгіршим. Світло у його снах завжди було сподіванням: головним, смертельним сподіванням. Отже, контакти обриваються по спіралі, сподівання перетворюється на пітьму, а склодув раптом прокидається у сльозах:
— Хто? Хто?
«Phoebus» не шаленіє, таке раніше вже бувало, на все є відповідна процедура. Декому доведеться попрацювати понаднормово, тож від такої неочікуваної удачі виникає неясне, повне співчуття задоволення і тією ж мірою непевне збудження порушення рутини — якщо тобі потрібні сильні почуття, забудь про «Phoebus» одразу. Їхні пошукові загони з кам’яними обличчями вже виходять на вулиці, вони більш-менш знають, де в цьому місті шукати, і припускають, що жоден з їхніх споживачів не знає про Байронову безсмертність, отже, дані про викрадання Не-безсмертних лампочок можна застосувати і до Байрона. Такі дані накопичуються у бідних столичних районах, єврейських кварталах, наркоманських закамарках, де нипають гомосексуалісти, повії та ворожки. За логікою, саме там і мешкають крадії лампочок, якщо брати до уваги злочинність. Бачте, яка пропаганда, це злочини супроти моралі. «Phoebus» виявив — зробив одне з найбільших відкриттів нашого часу, — що споживачам потрібне відчуття гріховності, що почуття провини у відповідних невидимих руках є найпотужнішою зброєю. В Америці Лайл Бленд і його психологи мали цифри, свідчення фахівців і гроші (гроші у пуританському значенні — зовнішнє і видиме схвалення їхніх намірів), яких вистачало, щоб у точці перетину між науковою теорією та фактом спрямувати Відкриття Почуття Вини у потрібному напрямку. І підтримати Бленда судилося саме темпам зростання за останні роки (насправді, Бленда підтримав секстет почесних носіїв домовин, старші члени «Салтьєрі, Пур, Неш, де Брутус і Шорт», та ще шмаркатий Лайл-молодший — Бадді останньої миті захотілося піти подивитися «Дракулу». Ну й добре). З усього спадку, залишеного Блендом, Єресь Лампокрадства, очевидно, була найграндіознішою. Це не просто означає, що хтось не купить лампочки, це означає, що хтось не подасть енергії в патрон. Це гріх як проти «Phoebus», так і проти Мережі, такому ніхто з них не потуратиме.
Отже, «Phoebus» виряджає поліцаїв на пошуки вкраденого Байрона, але безпритульний уже вшився з міста, подався до Гамбурґа, виторгував за Байрона у повії з Репербана трохи морфію для кайфу, сьогодні у молодої пані клієнт — рахівник-калькулятор, якому подобається, коли йому в дупу вставляють електричні лампочки, і цей клієнт приніс покурити дещицю гашишу, тому, коли вже йде, забуває, що Байрон і далі сидить у дупі — фактично, геть цього не зауважує, бо коли йому нарешті таки треба сісти (у трамваї він весь час стояв), він сідає у себе в туалеті і раптом хлюп! — Байрон шубовснув у воду і пошшшууумів! зі стічними водами у гирло Ельби. Так, він достатньо округлий, щоб пройти той шлях більш-менш гладко. Багато днів плаває на поверхні Північного моря, поки дістається до Гельґолянду — червоно-білого тістечка «Наполеон» посеред моря. Якийсь час він живе в готелі між Генґстом і Мьонхом, аж поки його повертає на материк літній священник, що довідався про безсмертність Байрона під час звичайного сну про смак якогось «Гохгаймера» 1911 року… аж раптом величний берлінський Eispalast[612], лунка, похмура печера із залізними фермами, запах жінок у блакитних тінях — парфуми, шкіра, хутряні костюми для катання на ковзанах, крижаний пил у повітрі, виблискують ноги, випинаються стегна, грипозно спалахує жага, безпомічність наприкінці ляскання батога, крізь сонячне проміння, наповнене крижаними порошинками, мчить ракета, а голос у розпливчастому дзеркалі під ногами промовляє:
— Знайди того, хто сотворив диво. Він святий. Покажи його всім. Допоможи його канонізувати… — Ім’я у складеному старим списку з приблизно тисячі туристів, котрі побували на Гельґолянді після того, як Байрона підібрали на узбережжі. Священник розпочинає мандри потягом, пішки, «іспано-сюїзою», перевіряючи кожного туриста зі списку, але не просувається далі Нюрнберга, де його валізу з Байроном, загорнутим у підризник, викрадає самозваний священник, лютеранин на прізвище Маусмахер, що полюбляє виряджатися у римо-католицькі ряси. Тож цей Маусмахер, якому остогиділо класти папські хрести перед дзеркалом, вважає, що буде по-справжньому круто, якщо вийти на поле цепелінів при повному параді під час нацистського зібрання зі смолоскипами і почати благословляти всіх підряд. Палахкотять зелені смолоскипи, червоні свастики, мерехтить мідь, а отець Маусмахер озирає
