Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко

Отже, — генерал підвищив голос, — цей “телескоп”, у який ви вгатили весь нейтріум, вироблений за ці роки, має стати нашим першим козирем у великій грі під назвою “космічна оборона”. Треба вдосконалити “телескоп”. Треба пристрілятися по Місяцю і найближчому простору так, щоб, коли це буде потрібно, ми змогли послати в будь-яку точку нейтріум-снаряди з ядерною вибухівкою… Поки що ваш “телескоп” — єдине, що ми можемо протиставити російським ракетам… — Х’юз помовчав. — Ну, а з яких, так би мовити, спонукань ми це робитимемо: для доведення, чи є на Місяці життя, чи для перевірки російських даних, чи для дослідження місячної поверхні, — це нам потім вигадають газетярі та дипломати. Важливо, щоб до того часу, коли у росіян з’являться перші бази на Місяці й супутниках, вони були під прицілом. Гра переноситься в космос! Я гадаю, нам не доведеться особливо церемонитись. Хвала Всевишньому, на нічне світило й порожнечу ще не поширюються норми міжнародного права. І нам треба поспішати: росіяни останнім часом почали працювати щось надто швидко.

Генерал глянув на годинник, потім на Вебстера, на обличчі якого вже не лишилося й сліду від колишнього зверхнього виразу.

— Так. Тепер — у Нью-Хенфорд. Дорогою поговоримо докладніше…

НОВІ ПОШУКИ

Місяць плив над містом, чудовий у своєму холодному сяйві, прикрашаючи теплу південну ніч. Він, немов дбайливий декоратор, прикрив тінями все сміття і непорядок дня, розстелив блискучі доріжки на випрасуванім шинами асфальті вулиць, заховав денні барви будинків, парканів, скверів, накинувши на них сіро-зелене покривало тиші й задуми. Місяць плив високо над будинками, парками, вулицями, красивий і круглий, немов обличчя східної красуні…

Такої ночі багатьом не спиться. Блукають вулицями молоді мрійники, повертаючись додому після прогулянок з коханими… Спалахує за Дніпром тріпотлива заграва над металургійним заводом — там доменники випускають плавку. Гуркоче за будинками нічний трамвай-вантажник. По магістральному шосе, не остерігаючись перехожих, мчить автомашина, пронизуючи темряву двома пучками світла; і довго ще чути співучий шерхіт покришок об асфальт…

Цієї ночі блукав по місту літній лисий чоловік у розстебнутому піджаці, в окулярах. У зубах — цигарка, руки — в кишенях. Це був професор Іван Гаврилович Голуб. Він ішов вулицями, поринувши в місячне сяйво, мимо мовчазних будинків і дерев; йшов немовби по кабінету, задумливо і неквапливо.

Він ходив так уже давно. Думки заполонили його ще вдень, у лабораторії. Після роботи він так і не дійшов до своєї квартири. Сьогодні все недодумане, відкладене за браком часу, випливло відразу, заволоділо ним, неначе він натрапив на недочитану колись цікаву книгу…

Місяць висів над будинками, дахи лисніли під його світлом. Іван Гаврилович примружився на нього, — якось одразу заворушились молодечі спогади, — і, посміхаючись їм, буркнув:

— Нічого, братику, незабаром до тебе в гості літатимемо!

Згадалася недавня дискусія. Іван Гаврилович знову посміхнувся: все ж здорово вони його тоді поскубли, оці теоретики — Олександр Олександрович Тураєв та його “співробітники по інтегралах”. Як спритно вони доводили, що він, професор Голуб, не розуміє того, що сам відкрив, не розуміє нейтриду!

У тому ж інститутському конференц-залі, де колись він висунув ідею нуль-речовини, за кафедрою стояв Олександр Олександрович і говорив своїм дзвінким тенорком, весь час повертаючись до нього, Голуба, неначе в залі й не було інших опонентів:

— Мало одержати нуль-речовину, мало назвати її нейтридом! Треба ще збагнути її, визначити її місце в природі… А ми не знаємо, що це за річ, еге ж, не знаємо! — Тураєв сердито ляснув долонею по борту кафедри. — Ви скажете, — він знову повернув свою жовто-сиву борідку в бік Голуба, — ви скажете: “Даруйте, але ж ми визначили її густину, її механічну міцність, її е-е… радіоактивну непроникливість, теплові властивості; ось, мовляв, цифри, графіки”. Я знаю ці цифри — вони надзвичайно вражають уяву, і все ж це ще не те. Адже й уран не був ураном, доки знали тільки, що це, як писалося в довідниках, “сріблясто-білий метал з питомою вагою вісімнадцять цілих і сім десятих, тугоплавкий, не розчиняється у воді й міцних кислотах…” Необхідно було зазирнути всередину атома, щоб зрозуміти, що таке уран. Так само й тепер: ми не знаємо головного в нейтриді — тих властивостей, яких нема і не може бути у звичайних речовин, властивостей, яких ми не можемо навіть собі уявити, для яких ще й назви немає…

Так, звичайно, він має рацію, цей молодий душею стариган Олександр Олександрович: нейтрид ще не відкрито, його тільки добуто. “Ми не відкрили Місяця, Кейвор, ми тільки дісталися до нього…” Звідки це? Ага, так — “Перші люди на Місяці” Герберта Уеллса. Іван Гаврилович подивився на місячний диск, дружньо підморгнув йому: цей Берфорд мав цілковиту рацію, еге ж?..

Але як? Як проникнути всередину цього чорного феномена, на який не впливають навіть радіоактивні випромінювання? І що дадуть ці досліди? Неможливо уявити собі, якою буде реакція збудженого нейтриду… Чого можна чекати від нього?

Виходить щось на зразок алхімії: випробовувати одне, друге, третє — чи взаємодіятиме нейтрид із швидкими протонами, нейтронами, з альфа-частинками, з важкими ядрами!.. Іван Гаврилович скривився, покрутив головою: безліч частинок, безліч енергій, швидкостей — колосальна праця! Головне, немає за що вхопитися. Голе місце… Стривай, а що казав Тураєв після дискусії? Він радив спробувати опромінити нейтрид мезонами. Іван Гаврилович тоді заперечив: мовляв, мезонами вони й без того опромінюють нейтрид, добуваючи його із ртуті; нічого особливого при цьому не відбувається… Але ж Олександр Олександрович, мабуть, таки мав рацію! Вони працюють з надто повільними тепловими мінус-мезонами. А що, коли перейти до великих швидкостей, до світлової?

Та й чому він втокмачив собі в голову, що з мезонами нічого не вийде? Мезони — частинки, які створили нейтрид… Очевидно, саме з них і слід починати, бо мезони — це ядерні сили, це своєрідні “електрони ядра”. Так, так! Ще не розумом, лише інтуїцією дослідника Іван Гаврилович відчув правильний шлях.