Остання збірка - Роберт Шеклі
До берега, що білів у холодному світлі вранішньої зорі, лишалося не більше п'ятдесяти метрів.
Раптом човен зупинився.
— Ні, — сказав він.
— Що, ні?
— Я не можу цього зробити.
— Як це, не можу? — обурився Арнолд. — Ми на війні! Накази...
— Я знаю, — сумно вимовив човен. — Мені прикро, але для цієї місії треба було обрати інший тип судна. Будь-який інший тип, але не рятувальний човен.
— Але ти мусиш, — благав Грегор. — Згадай нашу країну, цих варварів — хгенів.
— Але я фізично не можу виконати ваш наказ. Мій головний обов'язок — захищати екіпаж від небезпеки. Цей наказ закладений у всі блоки пам'яті, він має пріоритет перед усіма іншими. Я не можу відпустити вас на вірну смерть.
Човен почав повільно віддалятися від острова.
— Ти потрапиш за це під трибунал! — вигукнув Арнолд істерично. — Тебе розжалують!
— Я можу діяти лише у відведених мені межах, -так само сумно відповів човен. — Якщо ми знайдемо головні сили флоту, я передам вас на бойове судно. А поки мій обов'язок — доставити вас у безпечне місце — на південний полюс.
Човен набрав швидкість, острів швидко віддалявся. Арнолд кинувся до пульта керування, але, одержавши удар, упав горілиць. Грегор тим часом схопив каністру, підняв її, збираючись жбурнути в замкнені двері, але раптом зупинився, вражений неймовірною думкою.
— Прошу вас, не намагайтеся нічого зламати, -благав човен. — Я розумію ваші почуття, але...
«Це шалений ризик, — подумав Грегор, — але південний полюс — вірна смерть». Він відкрив каністру.
— Оскільки ми не можемо виконати свою місію, ми ніколи не насмілимось глянути у вічі нашим бойовим побратимам. Єдиний вихід для нас — це самогубство.
Він випив ковток води і вручив каністру Арнолдові.
— Ні! Не треба! — пронизливо заволав човен. — Це ж вода — смертельна отрута!..
З панелі інструментів швидко висунулася механічна рука й вибила каністру з рук Арнолда.
Він підхопив її на льоту. І перш ніж човен устиг знову вирвати її в нього, зробив великий ковток.
— Ми помираємо за славу Дрома! — Грегор упав на підлогу й знаком наказав Арнолдові не рухатися.
— Немає жодної протиотрути, — простогнав човен. — Якби я міг зв'язатися з плавучим госпіталем... — Його двигуни нерішуче завмерли. — Скажіть що-небудь! — благав човен. — Ви ще живі?
Грегор і Арнолд лежали нерухомо, намагаючись не дихати.
— Відізвіться! Може, хочете трохи гизеля...
Зі стіни висунулися дві таці. Друзі не ворухнулись.
— Мертві, — сказав човен. — Мертві. Я повинен виконати поховальний обряд.
Настала пауза. Потім човен заспівав:
— Великий Духу Всесвіту, візьми під свій захист душі твоїх рабів. Хоча вони й померли від власної руки, але вірно служили своїй країні, проливаючи кров за рідний дім і вогнище. Не суди їх строго за безглузду смерть. Краще засуди дух війни, що спалює й руйнує Дром.
Кришка люка відкинулася. Грегор відчув струмінь прохолодного ранкового повітря.
— А тепер владою, наданою мені Флотом планети Дром, я з усіма почестями віддаю їхні тіла океанським глибинам.
Грегор відчув, як його підняли, пронесли через люк і опустили на палубу. Потім його підкинуло в повітря. Падіння. І в наступний момент він опинився у воді поруч із Арнолдом.
— Тримайся на поверхні, — прошепотів він. Острів був поруч. Але й рятувальний човен все ще
залишався поблизу, нервово гудучи машинами.
— Що він замислив, як ти гадаєш? — запитав Арнолд.
— Не знаю, — відповів Грегор, сподіваючись, що релігія дромійців не вимагає перетворення тіл померлих на попіл.
Рятувальний човен наблизився. Лише кілька метрів відокремлювали його від них. Вони напружилися. І раптом почули ритмічне скрипіння Національного гімну дромійців.
За хвилину все було скінчено. Човен пробурмотів: — Спочивайте з миром, — зробив поворот і помчав удалечінь.
Поки вони повільно пливли до острова, Грегор бачив рятувальний човен, що прямував на південь, точно на південь, до полюса, щоб чекати там прибуття флоту з планети Дром.
Між морквою та цибулею
Ви, певно, пам'ятаєте того забіяку, що жбурляв піском у 45-кілограмового хирляка? Звісно, цю проблему слабких людей неможливо вирішити, хоча Чарлз Атлас і стверджує протилежне. Справжньому забіяці подобається жбурляти піском у людей; від цього він отримує глибоке задоволення. І байдуже, що ви важите 120 кілограмів (кам'яні мускули і сталеві нерви), мудрі, немов Соломон, і дотепні, як Вольтер, — усе одно вам доведеться витягати з очей пісок образи, бо, ймовірно, ви нічого не зможете проти цього вдіяти.
Так міркував Говард Кордл — симпатичний чоловік, якого завжди відштовхували й зачіпали: прибиральники, фінансові адвокати, метрдотелі та інші особи, наділені владою. Кордл їх ненавидів. Він мовчки страждав від незліченних маніяків-агресорів, які лізли поперед нього в чергах, сідали в зупинене ним таксі й нахабно відбивали дівчат, з якими він розмовляв на вечірках.
Що найгірше, ці люди, схоже, самі прагнули до подібних вчинків і шукали нагоди, щоб завдати неприємностей ближньому.
Кордл не міг зрозуміти, чому так має бути, аж поки в один із днів у середині літа, коли він подорожував Північною Іспанією, йому не з'явився бог Тот-Гермес і не прошепотів пророчі слова:
— Слухай, синку, я добре знаю цю проблему, в рагу треба класти моркву, інакше м'ясо не протушиться.
— Моркву? — перепитав Кордл, намагаючись збагнути про що йдеться.
— Я кажу про тих типів, які не дають тобі жити, -пояснив Тот-Гермес. — Вони мусять так чинити, тому що вони — морква, а морква саме такою і є.
— Якщо вони — морква, — промовив Кордл, починаючи розуміти потаємний зміст, — тоді я...
— Ти, звісно, маленька, перламутрово-біла цибулина.
— Так! Боже мій, так! — вигукнув Кордл, несподівано вражений сліпучим світлом істини.
— Певна річ, ти й усі інші перламутрово-білі цибулини вважаєте моркву дуже неприємним явищем, такою собі безформною помаранчевою цибулиною, тоді як морква сприймає вас як вироджену круглу білу моркву. Я хочу сказати, що ви просто надто прискіпливо ставитесь одне до одного, тоді як насправді...
— Так, так, продовжуй! — у запалі вигукнув Кордл.
— Насправді ж, — оголосив Тот-Гермес, — у рагу для кожного відведено власне місце.
— Певна річ! Я зрозумів, я зрозумів, я зрозумів!
