Одні - Андрій Гарасим
Коли Лесь прокинувся наступного ранку, він відчув — у світі щось змінилося. І найперше це були людські голоси, багато людських голосів, стривожених, нервових, чулися навіть якісь покрики, уривчасті команди. Але звідки і для чого так багато людей на міській околиці? Лесь обережно визирнув з-за напівзруйнованої стіни стодоли. І від здивування мало не скрикнув. Від міста по дорозі, що бігла серед полів, тягнулася, здавалось, безкінечна людська змійка. При уважнішому розгляді Лесь побачив, що складалася вона у переважній більшості з озброєних людей, причому у похід виступили не тільки різноманітні підрозділи по нагляду за порядком, а навіть ополчення, що складалося з простих «мирних» чиновників. Явно мало відбутися щось масштабне і без сумніву криваве. «Невже знову розбірка між кланами?» — подумалось Лесеві. Він розбудив Михася і послав його на розвідку. Той скоро повернувся і переказав, що почув. «Кажуть — орда на місто наступає. А що воно таке „орда“, я так і не второпав», — проказав він скоромовкою. «Орда — це цікаво», — подумалось Лесеві. І він вирушив на розвідку сам.
— Куди йдете? — запитав Лесь у невисокого на зріст чиновничка-ополченця, що відокремився від колони і зупинився, віддихуючись, на узбіччі.
— Ех, клановщина ти аграрна! — чиновник видно прийняв його за темного селюка з якогось глухого закута. — Невже ти не знаєш, що мінімум раз на рік, а буває, що трохи не кожного місяця до Центру підступає орда вимагати заробітну плату.
— Заробітну плату?
— Ординці — це в основному нащадки тих шахтарів, вчителів, людей інших професій, яким ще понад сорок років тому перестали виплачувати зарплату. От вони і взяли собі за звичку робити марші до Центру, аби вимагати зарплату. І час від часу вони таки діставали гроші за свою працю. Поступово це в них стало традицією — щоб дістати зароблені гроші, треба вирушати до Центру. І навіть коли в їхніх краях закрилася остання шахта і остання школа, вони продовжували мандрувати до Центру за грошима. Навіть тоді, коли Центр перенесли на нове місце, навіть тоді, коли транспортне сполучення майже зовсім припинилося. Поступово вони пересіли на коней, а їхні мандрівки стали займати майже весь їхній час. Так з стародавніх шахтарів, вчителів, металургів вони стали новітніми кочівниками. — Чиновник тяжко зітхнув. — Іноді ми їм щось виплачували, але цього разу платити нічим — у самих немає. Тому от і йдемо, — він кивнув на саморобного самостріла, що повісив, поки відпочивав, на суку дерева, — з ними на прю. А пря буде жорстокою, багато поляже…
По цих словах він ще раз тяжко зітхнув, потім повісив на плече свого допотопного самостріла, попрощався з Лесем і побіг доганяти свою колону.
— Ну, що там таке? — підійшов до Леся Михась.
— Пішли за ними, має бути щось цікаве! — відповів Лесь.
І вони пішли позад колони чиновницького ополчення. Йти довелося недовго. По зелених полях назустріч їхній колоні рухалася якась чорна маса. По колоні пройшовся шепіт: «Орда!». «Шикуйсь!» — рознеслася команда. Колона якось доволі хаотично почала шикуватися. Спереду в захисних шоломах та з карабінами стали різні спецназівські та охоронні формування, на яких так багате було це місто, а позад озброєне так-сяк — хто самопалом, хто обрізом, а хто і просто якоюсь острогою — чиновницьке ополчення. Лесеві спало на думку, що після сьогоднішнього дня у місті буде багато вільних вакансій на різні адміністративні місця. Проте їм самим треба було вибрати якесь затишне місце, аби пересидіти всю цю веремію. На щастя, поряд знайшлася давно зруйнована — як і все в цьому краю — водонапірна башта, де вони й знайшли собі більш-менш надійний прихисток.
Орда накочувалась валом, велетенським валом, що з диким гиком, криком і страшним гулом котився зеленим полем. «Боже, невже там і вчителі», — подумав вражений Лесь. Він уже мав змогу роздивитися передні ряди і побачив, що першими неслися тачанки — точно такі, які він бачив у дитинстві в кіно про громадянську війну. Тачанки пронеслися ще сотню метрів, потім враз синхронно розвернулися і вдарили по рядах захисників Центру вогнем з кулеметів. І почалося…
Лесь дивився на цю страшну бійню, що точилася внизу, і раптом йому прийшла в голову несподівана думка. Він розштурхав Михася, що зачаровано дивився на бойовище.
— Нам треба йти.
— Куди? Хіба ти не бачиш, що діється навколо?
— Саме тому нам і треба йти.
— Але куди?
— Я хочу потрапили в табір орди.
Це було не складно зробити. Не встигли вони пройти від башти і декілька десятків метрів, як натрапили на ординський роз’їзд. Ординці вирішили, що взяти «язиків» їм зовсім не завадить, тому за якусь хвилину Лесь з Михасем, вже укотре зв’язані, невміло теліпались на їхніх конях. Тепер Лесь міг роздивитися ординців зблизька — звичайні українці, вдягнуті, як і уявляв собі Лесь, у одяг справжніх кочівників — шкіряні штани та куртка, але от на головах замість залізних шоломів чи хутрових малахаїв мали шахтарські каски.
За годину вони вже під’їжджали до ординського становища, що нічим не відрізнялося від тих стійбищ кочівників, про які Лесеві доводилося читати в підручниках історії: легкі збірні гостроверхі будиночки, що нагадували стародавні юрти; жінки, які доїли кобил; дітлахи, що вправлялися у їзді та стрільбі з лука… Звичайні номади, лише іноді, як згадка про минуле, над одною чи другою юртою тріпотів прапорець «Чигиринська середня школа N…» або «Шахта імені…». Але це були всього-на-всього лише прапорці — прапорці над стійбищем.
У стійбище вже почали привозити перших поранених з битви, початок якої
