Одні - Андрій Гарасим

Наступного дня їх так само раптово, як затримали, випустили, і вони пішли шукати вулицю Рожевих ліхтарів — там, як їм сказали, проживав весь політичний бомонд. Коли Лесь побачив вперше цю вулицю, він раптом згадав кадри (сам, на жаль, так і не побачив — тоді його відправили прямим рейсом в Африку, а тепер цих міст просто не існувало) великих міст Західної Європи, де були цілі вулиці з повіями, що сиділи за вітринами. Тут за вітринами сиділи і пропонували себе не повії, а політики. Причому політики були на вибір — бери яких хочеш! Були череваті, були худі й такі, що не хотілося навіть і дивитися. Були чорняві, були біляві, були і лисі. Одні ще за вітриною, хоч їх ніхто і не чув, виголошували якісь промови, інші одним своїм виглядом показували, наскільки вони солідні. Але Лесь помітив одну спільну для них рису — вони всі мали абсолютно чесні очі. Але саме ці очі їх і видавали: навіть у абсолютно чесної людини не могло бути таких просто намальовано-чесних очей. І цими очима вони дивилися на представників різних кланів, що ходили, вибираючи, по цій вулиці, з прохаючим виглядом: «Візьми мене, візьми лише мене, я буду служити тобі вірніше від вірного пса, я вгадуватиму твої сни, лише візьми мене». І від того їхні очі ставали ще чеснішими.

Але Лесь не звертав ніякої уваги на чесність їхніх очей, крокував собі байдуже повз вітрини. В буцегарні він почув ім’я одного політика, про якого говорили, що він справжній зух в політиці, проте досить невезучий — завжди ставив на ті клани, які програвали. Ось до нього і крокували зараз Лесь і Михась. Походивши, вони знайшли потрібний будинок, який, мабуть, був одним із самих обшарпаних на цій дивній вулиці. Одразу було видно, що в ньому мешкали невдахи. Лесь, полишивши Михася надворі, піднявся рипучими східцями на другий поверх і постукав в обшарпані двері.

— Заходьте, відчинено, — почувся з-за них голос.

Він зайшов. Всередині квартира була так само обшарпана, як і все інше у цьому будинку. Пройшовши темним коридором, він потрапив в таку ж темну кімнату, де, на єдиній з меблів, канапі, прямо в костюмі лежав солідного вигляду вже немолодий чоловік, що запитально дивився на нього.

— Анатолій Сигізмундович? — запитав його Лесь.

— Майже так, — відповів той, продовжуючи лежати на ліжку.

— Я до вас у справі.

— Дуже приємно. Що ж ви хочете?

— Я хочу стати президентом, і надіюся, що ви мені в цьому допоможете.

Чоловік на ліжку поперхнувся.

— А більше ви нічого не хочете?

— Поки що ні.

Анатолій Сигізмундович на ліжку вмостився зручніше — його чекала досить цікава розмова з цим обідраним, у дірявих постолах хлопцем.

— А для чого це вам треба, юначе?

— Я хочу трошки змінити світ.

— Що ж, давно вже я не чув подібно вмотивованого бажання стати вищим над іншими. Ну, добре, а за допомогою чого ви хочете здійснити цю прекрасну мрію?

Лесь без слів показав йому свої розтулені долоні, що не мали жодних слідів татуювання. Політик навіть підвівся з свого лігвища, розглядаючи Лесеві руки — видно було, що їх чистота його справді здивувала. Він деякий час мовчав, потім сказав:

— Не знаю, як вам це вдалося, але це дійсно виглядає вражаюче. Проте, невже ви вважаєте, що цього буде досить? Я думаю, що мати чисті руки замало, аби керувати всім цим безумом.

— Я просто думаю, що час чистих рук вже настав.

— Скажіть, а за яким календарем ви визначили цей час?

— Він був завжди, проте ми все шукали його в календарі.

— Непогано сказано. Проте я вам відмовлю — у вас, я так розумію, немає підтримки жодного клану.

— Конкретно клану — ні. Але люди, що входили до різних кланів, поки я подорожував до вас, не раз виказували підтримку того, що я збираюся зробити.

— Люди з різних кланів… Ні, юначе, це гра не за правилами. На превеликий жаль, я мушу відмовитися від вашої пропозиції. І вам від чистого серця пораджу полишити цю досить небезпечну для вашого життя затію.

Лесь твердо захитав головою.

— Ну що ж, тоді до побачення, юначе з чистими руками, — політик сумно посміхнувся, подаючи йому руку, — ще раз повторю — на превеликий жаль.

— До побачення.

Лесь потиснув його руку і вийшов. Надворі, притулившись до стінки і сумно дивлячись на свої босі ноги, його чекав Михась.

— Ну, що? — запитав він.

— Нічого. Доведеться шукати іншого, — пробурмотів Лесь.

— Ну, це вже не сьогодні. Нам би щось поїсти знайти, з учорашнього дня ж нічого не їли.

— Не сьогодні, так не сьогодні, — і собі погодився Лесь, що також враз відчув, наскільки він голодний і змучений.

І вони пішли геть з цієї вулиці, роздумуючи кожен про своє — Лесь про те, як би їм знайти якогось політика, і чи взагалі його треба шукати, а Михась про те, як можна у цьому місті роздобути, не маючи жодної копійки в кишені, щось попоїсти.

Але цього дня вони так і не роздобули їжі. Оскільки для того, щоб десь спокійно, без постійних зачіпок голодного чиновництва переночувати, також потрібні були гроші,