Ярлик на князівство - Валентин Лукіч Чемеріс
Кортеж стрімко мчав вулицями Москви (на час проїзду кортежу вони вже йменувалися спецтрасою) — під безперервне і загрозливе виття сирен. Вів кортеж боярин, начальник особистої охорони великого князя.
Попереду — три автомобілі. Перший вів кортеж, за ним дорожня поліція, а вже за нею джип охорони і лише потім «Мерседес — пульман» його величності з великою княгинею, за ними знову джип охорони, резервна машина, потім реаномобіль з лікарями та медапаратурою, знову дорожня поліція і нарешті резервні автомобілі.
Вздовж усієї спецтраси — від вокзалу й до Кремля, — товпляться московіти — в ранзі зустрічаючих.
На час проїзду кортежу їх силоміць зігнано і кожній групі виділено певне місце — від стовпа номер такий-то до стовпа номер такий-то, де вони мають стояти і прапорцями вітати великого князя.
Зігнані й оточені стражами московіти покірно стояли й радісно, з посиленим ентузіазмом та любов’ю, як потім писатимуть у пресі, махали виданими їм прапорцями.
Великий князь задоволений. Скільки вони їдуть, стільки його й вітають московіти. Гут, як каже клята німчура, гут! На кожному метрі вітають — це ж треба, як вони люблять свого великого князя!
Правда, в одному місці серед зустрічаючих так недоречно спалахнула колотнеча — одна група зустрічаючих кинулась з кулаками на іншу групу таких же зустрічаючих.
І ті, і ті були з прапорами і транспарантами, що ними й лупили одне одного. І в тих, і в тих прапори були одного кольору, червоні, тільки на одних у білому колі свастика, а на других у такому ж колі — серп і молот.
— Що вони не поділили? — невдоволено запитав Йосип ІV начальника своєї особистої охорони, котрий сидів попереду. — І взагалі… взагалі, що це за людішки? Чиї вони холопи? Яких бояр?
— Випадково в одному місці, на одному п’ятачку опинилися члени молодіжного ордена «Адольф Гітлер» та члени теж молодіжного ордена «Йосип Сталін», — пояснив начальник особистої охорони, боярин. — Взагалі, суперництво між ними, хто з них істинний — триває здавна.
— Розберись і наведи лад! І взагалі… Що вони ділять? Скільки разів казати: між Адольфом Гітлером і Йосипом Сталіним немає ніякої різниці — то що вони ділять?
— Розберусь, ваша величносте, проведу з ними виховну бесіду. Справді, між Адольфом Гітлером і Йосипом Сталіним не було і немає ніякої різниці. Тож їм і ділити нічого. І тим більше, лупити один одного транспарантами із зображеннями своїх фюрерів.
Та ось вже Червона площа, стрімкий храм Василія Блаженного, мавзолей з великими білими літерами на фронтоні «СТАЛІН», Спаська вежа, проскочивши яку, Йосип ІV нарешті полегшено зітхнув: вдома! Він у затишному і неприступному Кремлі де можна й розслабитись. В Грановитій палаті, як доповідали йому, вже накриті сотні столів — з напоями й наїдками чи не для тисячі ротів — аби вони могли випити й пережувати ті наїдки, їм буде дано цілих три дні. З нагоди вручення їхньому владиці, і тепер уже вождеві і батькові московського народу, ярлика на князівство.
І три дні у Москві й Московії дзвонитимуть усі дзвони на всіх церквах, храмах, соборах та дзвіницях, чим здавна славиться матінка — Русь…
Під ранок великий князь московським Йосип ІV, стомившись від любові з принцесою Марією (яка невситима бестія, прямо жах! І де воно таке велелюбне взялося?), лежав відпочиваючи як після трудів праведних. (А втім, це й були труди праведні, адже він трудився, аби породити спадкоємця московського престолу в майбутньому). Слава Богам, принцеса, нарешті вгамувавшись, заснула сном безневинного дитяти. Скориставшись передихом, князь в нічній тиші кремлівських палат подумки ще і ще підсумовував свою поїздку до Берліна. Принижувала його клята німчура, інакше вона не може, слов’яни для неї — другий сорт, але хай… Він все стерпів і ще стерпить — якщо треба буде. Не злиняє. Хай його товчуть і в грязь, але він все одне великий князь. І лежить зараз не де-небудь, а в Кремлі, в князівських палатах. І ярлик на князівство таки отримав. І хай на роздрібненій Русі в собаку палицю кинеш, а в князя попадеш, але Московське князівство — єдине, яке має титул Великого, а він серед різних там Ростовських, Суздальських, Тверських та іже з ними має титул Великого. Не кажучи вже про численних ханів з численних карликових ханств. І він ще своє візьме, як взяли його попередники з Московського князівства. Ставши великими і сильними, всіх князів підім’яли під себе, поробивши їх своїми васалами, а землі їхні до Московії поприєднували, створивши спершу царство, а потім і Російську імперію. І він та його наступники неодмінно повторять їхні подвиги. Гуртом і за віки вони ще відновлять Московське князівство і перетворять його спершу на царство, а потім — за новітнього Петра І — і на імперію. І тоді німчура ще в них у служках потанцює!
А чому… Московські великі князі хоч і їздили на поклін до Золотої Орди за ярликами, догоджали ханам, але потім їх — до нігтя! Всіх перетравила Російська імперія, на 9 тисяч кілометрів до океану простяглася чужими володіннями, що їх вона поробила своїми і які звідтоді стали ісконно руськими землями! «Что взято — то свято!» — таким був головний девіз московітів. У ХІІІ ст. Москва мала 216 тисяч квадратних кілометрів, а вже у XX ст. — 23 000 000! Все тих же квадратних кілометрів!
За 234 роки (з 1228 року) Московія провела 160 зовнішніх війн. Це були загарбницькі війни (лише 4 з них — оборонні). Недарма ж ще Ф. Достоєвський зазначав: «Де стала московська нога, там є московська земля». (Він же в своєму «Дневнике списателя» писатиме: «Ми, москвіни, в Європі — гості, а в Азії ми — вдома»).
Про це мріяв і Йосип ІV, вважаючи, що він — на правильному шляху відродження Росії. Бо як би там хто не старався, але великий народ можна лише
