Ярлик на князівство - Валентин Лукіч Чемеріс

— Чую, чую тебе, учителю мій, — в пориві зворушливої ніжності шепотів Йосип ІV Джугашвілі і палко аж до нестями хрестився, вірячи, що й справді в такі хвилини, стоячи біля кам’яної гробниці, чує він голос першого царя всія Русі, котрий благословляє його на створення царства — предтечі великої імперії росів, що згодом простягнеться на одну шосту земного суходолу.

Іноді Йосипу навіть снився государ всія Русі. А сон був один і той же. В супроводі трьохсот стрільців та опричників Іван Васильович повертається в Москву зі свого заміського палацу — терему, а попереду кавалькади на здоровенному бику поважно сидить у золотому вбранні (але в незмінному ковпаку з ослячими вухами та срібними дзвониками) царський блазень, званий як «шут гороховий» Осип Гвоздь. (На святках та на масляну шути незмінно обмотувалися густою гороховою соломою і надівали яку-небудь маску — харю (від грецьк. харея — голова), тож звідтоді їх і звали шутами гороховими).

І той шут гороховий, улюблений блазень Грозного, підморгує йому, Йосипу ІV Джугашвілі.

І Йосип ІV Джугашвілі від обурення — що якийсь там шут сміє йому підморгувати, — не тямлячи себе кричить:

— Казнити!!. Негайно казнити!!.

— Кого, ваша величносте, — з готовністю питають заплічних справ майстри, готові хоч кого — був би лише наказ — відправити на шибеницю.

— А того… шута горохового, який посмів мені підморгувати!

— А-а… Осипа Гвоздя? — заплічних справ майстри явно розчаровані. — Пізно його страчувати. Свого шута сам цар — батюшка Іван Васильович якось у гніві праведному проштрикнув ножичком гостреньким — за його насмішки. Коли прибув лікар, блазень уже був мертвий. Лікар тільки руками розвів: стерво, мовляв, і вони не можуть воскресити. Та й потім… Бог «лише раз вкладає в людину душу: якщо вона його полишила, то нікому не дано кликати її знову». Цар — батюшка тільки рукою махнув: хай диявол забере його, якщо він не побажав ожити!..

— І правильно втнув цар — государ, — заспокоївся Йосип. — Туди йому й дорога — шуту гороховому! Як і всім шутам гороховим, яких у нас щось таки забагато розвелося. Тому й спасу від них немає.

І снилася йому — на одній шостій земного суходолу, як то раніше було, — Руська імперія…

Але в найцікавішому місці, коли його, Йосипа ІV Джугашвілі, проголошували Йосипом Грозним, — його безцеремонним стусаном під бік розбудила принцеса Марія.

— Вставай, лежебоко, годі хропака давати, пора вже любов’ю з жіночкою зайнятися!

— Але ж я з любою жіночкою вчора займався, — спробував було великий князь відкрутитися від виконання своїх подружніх обов’язків — але не на ту напав!

— Так то ж звечора було, а зараз уже ранок — пора починати нове коло.

— Його ж царствію не буде кінця — так, здається, у Біблії написано, — зітхнув великий князь (спати хотілося немилосердно).

— Значить правильно записано в Біблії!

Діватися нікуди, треба було розпочинати черговий виток виконання своїх нелегких подружніх обов’язків, що вже почали великого князя гнітити.

Велелюбний — здатний глибоко любити когось, що-небудь або багатьох.

От іменно — багатьох.

Такою ласункою — сластолюбицею, любострасницею — сладострасницею, хтивою і похітливою, як був переконаний князь Йосип (не знаючи, правда, сумувати з того, чи, може, радіти) і була принцеса Марія, вона ж велика московська княгиня, вона ж дорога його жонушка.

І наділили ж германці його такою бестією — де вони тільки її знайшли — ненаситну, невгамовну. Присмокталась до нього, як п’явочка (жаль, що не медична!) — хоч ти зранку й до ночі, з ночі й до ранку займайся з нею любов’ю. А де бідному князеві брати для цього потенцію — розпусну німкеню те не цікавить. Де хочеш, там і бери, а коли вже мене взяв, то будь добрий той… задовольняй! І стільки, скільки я потребую — отак!

В гріб його загонить своєю жагою — не інакше. Не слабак у цьому ділі, але й він довго не витримає, їй-бо! Всі соки з нього вже вичавила клята німкеня! (Хоча зваблива, пристрасно — жагуча і щедра на любов — цього у неї не відбереш. Цього добра у неї навалом!).

Попередня його княгиня Євдокія була далебі цнотливішою — як істинна русачка — а постільні бажання її й геть були скромненькими. Ніколи не вимагала від чоловіка сіюхвилинної утіхи (хоч і не тільний, а — телись!), а терпеливо їх чекала. Має він бажання — хотіння, будь ласочка, вона готова — готовісінька, як перестигла вишня. Не до любові йому — княжою службою зайнятий, а там самі лише непереливки, — почекає.

Та й побралися вони не з якоїсь там політики чи державно — династичних інтересів, а виключно з любові. І все було б добре, аби Євдокія народила йому спадкоємця. А він, спадкоємець, за десять років їхнього спільного життя і спання на однім ложі, так і не з’явився. Не вагітніла княгиня і край. Хоч волхви — кудесники і напували її різними травами, ворожеї бувалі й сильні над нею чаклували (навіть німецькі лікарі знання свої докладали), а… «Нерепродуктивна велика княгиня» — винесли дуже учений вирок.

Та йому від того не легше було. Що висновок дуже учений. Йому спадкоємець на престол ой як потрібен. Це ж державна справа! Кому він, як вичерпає свої земні дні, передасть верховну владу? Правляча династія Джугашвілі на ньому урветься — жах!

А нема спадкоємця з однією княгинею, правитель має підшукати собі іншу. Як кажуть, репродуктивну. Ту, яка нарешті народить Москві княжича — престолоспадкоємця.

Так усі московські князі, а згодом царі та імператори робили — чинили, коли на світ Божий у них не з’являвся спадкоємець. Он Іван Грозний… Вісім разів (хоч патріарх московський і протестував) женився, двох цариць у монастир відправив.

Довелося з нього приклад брати —