Ярлик на князівство - Валентин Лукіч Чемеріс

Була глибока північ. Обидва спецпоїзди із затіненими вікнами тихо і непомітно підійшли до перону, що був далеко від вокзалу, відразу ж вивантажили броньовий автомобіль для вождя і два автомобілі супроводу. (Перон був оточений подвійним кільцем).

Вулицями, що теж були заздалегідь оточені, кавалькада машин із синіми підфарниками промчала нечутно, наче зграйка кажанів пронеслась, і на Красній площі пірнула під арку Спаської вежі, чия брама відразу ж і зачинилася.

І все стихле разом із шурхотом шин і на Красній площі більше не було помітно аніякого руху. Тільки на зубцях кремлівських мурів погаласувало потривожене вороння і вгамувалося.

Біля замаскованого щитами мавзолею ходила варта — чорними нечутними тінями.

Над Кремлем, що пірнув у нічну пітьму, блищали зорі — вся Москва все ще по законам воєнного часу була затінена…

Вождь неспішно зайшов до свого кабінету, що за довгі роки вже був вивчений до найменших дрібниць, і полегшено зітхнув, як зітхає подорожанин, який нарешті повернувся до рідних пенатів. У кабінеті за час відсутності господаря нічого не змінилося. Наче господар тільки вчора залишив його, а сьогодні вранці як завжди з’явився.

Над робочим столом висів знайомий, теж вивчений до дрібниць фотопортрет Леніна (сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті старший вождь читав якесь число «Правды»).

Сталін постояв перед портретом, запалив люльку і, помахавши рукою, наче щось комусь невидимому заперечуючи, погасив сірник. Якусь мить замислено смоктав свою знамениту, вже й поетами оспівану люльку, а тоді звів на портрет жовті, кошачі очі із злим прищуром.

— Виходить, я теж уклав з німцями своєрідний «Брестський мир», — промовив не так до портрета, як сам до себе. — Через 23 роки після вашого Брестського миру. Ваш Брестський мир здорово вас виручив, дякуючи йому ви — а разом з вами і ми, — тоді вціліли біля керма влади і втримали свій режим. Мудро ви тоді вчинили, дорогий мій учителю. Я взяв з вас приклад і уклав свій «Брестський мир» — гадаю, він теж мене виручить і, врешті-решт, порятує владу. А що довелося чимало втратити з того, що я мав до сорок першого, так і ви, учителю, пішли у вісімнадцятому році на колосальні жертви й поступки перед німцями.

Пахнув димом.

— Що говорити: діло зроблене. Тепер треба думати, як утримати владу і Московське князівство–2 перетворити у щось путнє.

Вранці вождь звелів негайно розчохлити зорі на вежах Кремля. Хай усі москвичі — та й не тільки вони — побачать, що в Кремль повернувся його істинний хазяїн.

І коли брезент було знято і рубінові зорі спалахнули так, як вони сяяли до війни, Сталін підняв бокал «Сапераві» — легкого грузинського вина, яке любив:

— За Московське велике князівство — два, яке колись стане ядром нової російської імперії. За зорі на вежах Кремля, які сяють так же, як і сяяли до війни. І в них я бачу запоруку нашого майбутнього успіху!

(Московські поети відразу ж почали складати оди: про те, що Великий Сталін у Кремлі, а отже, запанували мир і щастя на землі; про те, що Великий Вождь, керманич, учитель і батько людства на своєму посту і як завжди думає за народ, а над Кремлем велично сяють рубінові зорі — для всього передового людства, і т. д., і т. п. в тому ж і в тому ж дусі! Як писали до війни, так і знову заспівали — пребадьоро — оптимістично).

Вождь залишився задоволеним, адже все було так, як і мало бути: Москва, Кремль, знайомий кабінет з портретом Леніна і, головне, з ним була його влада. Правда, її значно обкарнала німчура на чолі із своїм Адольфішкою, але дещо і йому залишилося. А могло бути й гірше. Він і це, що здобув, міг втратити: Москву, Кремль, владу… Виходить, він ще й добре відбувся. А бункер у Куйбишеві хай стоїть в готовності № 1 — мало, що може трапитись. Як і два спецпоїзди з кількома тисячами бійців внутрішніх військ, з кулеметами і легкими гарматами. Поїзди хай стоять, як кажуть, під парами, готові в будь-яку мить вирушити з ним до Куйбишева, до бункера, що притаївся там на глибині 37 метрів.

З Берліна надійшла телеграма, яку він уже знає напам’ять:

«Москва, Кремль.

Його Превосходительству Йосипу Сталіну.

Прийміть мої найщиріші вітання з нагоди Вашого щасливого повернення до Москви, у свій робочий кабінет у Кремлі.

З твердою надією, що між Великою Німеччиною і Великим Московським князівством–2 почнеться велика ера добросусідства та співробітництва на благо обох держав у нових історичних реаліях.

Нечутно (але він все ж почув, здригнувся і насторожився — хоч і не подавав виду: не любив, коли без дозволу заходили до його кабінету) відчинилися двері.

Він полегшено перевів подих (збоку здавалося, що він просто випускає порцію диму з люльки): Молотов і Берія. Цим довіряти можна і тільки вони мають право заходити в його кабінет у будь-який час, не питаючи на те дозволу, хоча… Довіряв він їм умовно, повністю вождь не довіряв нікому. Крім, звичайно, самого себе. Та й то…

— Коба, дозволь тебе привітати з телеграмою Адольфа Гітлера. (Сталін щось невиразно гмикнув, закутуючись хмаркою диму). За нашими даними вона підписана особисто фюрером. І послана з його ініціативи. Тож будемо сподіватися, що вона щира і по-своєму сердечна. Свої вітання тобі також передає Ріббентроп.

— А-а… «дорогий герр Ріббентроп»? — буркнув вождь, пригадавши як він колись вітав цього бонзу третього рейха. — Що він там… бажає?

— Ділових зустрічей у майбутньому. Згадує — майже захоплено, — свої довоєнні візити в Москву, Большой театр, нічний прийом у твоєму кабінеті, Коба. Мріє невдовзі відвідати Москву і знову з тобою зустрітися.