Леобург - Ірина Грабовська
— Зрозуміло.
Вигнанець глянув на нього спідлоба. На обличчі хлопця застиг вираз цікавості та презирства водночас. Тео єдиний заходив до Лейлиної кімнати за ці дні, й тінь Лейлиного злочину так чи інакше падала й на нього.
Яблонський підвівся, посунув портупею і вийшов у коридор. Звернувши з головного тунелю, він раптом зупинився: біля Лейлиної кімнати юрбилися люди. Вони ґелґотіли, обурено розмахували руками, жінки голосили і ридали, дехто з чоловіків уже хапався за зброю, одного хлопця тримали за лікті — він був добряче напідпитку і, хитаючись, дурним голосом вигукував прокльони на адресу Лейли.
— Що ви тут робите?
Галас раптово згас. Люди обернулися до Тео й почали розступатися, пропускаючи його до кімнати. Ніхто не наважився зайти всередину, хоча дівчина вперто не блокувала вентиль на ляді.
— Вам чогось треба від неї? — прогарчав Яблонський.— Чи просто розважаєтеся?
Натовп напружено мовчав, свердлячи його розлюченими поглядами. Його рука повільно лягла на поліроване руків’я револьвера.
— Де ця тварюка?! Де вона? Чому вона не виходить? — видихнув п’яний вигнанець.
— Це тебе не обходить. Наскільки я пам’ятаю, ти зараз маєш охороняти штабну.
— Від кого охороняти?! — залементувала одна з жінок.— Від наступного зрадника?! Вона відсиджується там, жива і здорова, а ти запитай, запитай у неї, як тепер мені жити, коли єдиного сина на шматки розірвало!
Тео обвів натовп похмурим поглядом. Люди принишкли.
— На неї чекає суд. Він визначить покарання. А якщо хтось наважиться підійти до цього люка до суду, матиме справу зі мною.
Він зайшов до Лейлиної кімнати і зачинив ляду. Звуки з коридору поволі вгамувалися, люди розійшлися.
Лейла сиділа на ліжку, обхопивши коліна, і розгойдувалася з боку в бік.
— Мені сказали, що ти хотіла мене бачити.
— Я не хотела тебя видеть, просто мне больше некого позвать[91].
Вона знову розмовляла з ним російською, отже, була розлючена. В кутку мерехтіла маленька газова лампа, яку дівчина не вимикала. Іншого світла Лейла не бачила вже кілька днів. Якщо газ у резервуарі закінчиться, навряд чи хтось потурбується, щоб заправити його заново. Яблонський підійшов і сів на ліжко поруч з вигнанкою.
— Що з Давидом?
— Він у своїй кімнаті. Тримають на морфії. З ним лікар Шварц.
Лейла не ворухнулася. Тео дістав флягу з віскі та зробив ковток. Вони сиділи мовчки кілька хвилин. Вогник лампи хвилювався від невидимого протягу, на стіні танцювали химерні тіні.
— Тобі, напевно, втішно спостерігати, на що я перетворилася.
Він зміряв її поглядом.
— Так, я мав би тішитися, але чомусь ні.
— Я тобі не вірю,— дівчина потягнулася по флягу.— Дай сюди.
Тео віддав їй віскі. Лейла закинула голову і зробила три великі ковтки. Він заворожено дивився на її шию.
— Ще не бачив, щоб жінка так пила віскі.
Лейла видихнула, але навіть не скривилася, лише витерла рот рукавом і вперлася чолом у зігнуті руки. Її плечі опустилися, вона вся зібгалася у клубок, темний розмитий силует, напівлюдину. Від неї колишньої, здавалося, вже нічого не лишилося. Відчай сповнив її по вінця. Лейла шукала вихід, її інстинкти вимагали дій, але розум підказував, що вона ніяк не зможе собі допомогти. Жоден суд не міг покарати її так, як вона карала себе сама. І Тео не був упевнений, що Лейла колись зможе пробачити собі.
Яблонський забрав флягу. Сьорбнув, відставив убік. Пальці Лейли стискали волосся. Він злегка торкнувся її плеча. Відповіді не було. Тео присунувся ближче й обійняв дівчину за плечі.
Лейла повільно підняла голову, а тоді різко скинула його руку і підвелася. Тео розчаровано видихнув. Шлях би його трафив з його жалюгідними проявами співчуття! Він міг припускати, чого б потребувала звичайна жінка в такій ситуації, але він ніколи не вгадав би, що потрібно саме їй.
Лейла непевною ходою попрямувала до люка.
Зараз вона вижене його геть. Їй не потрібні свідки її падіння.
Вигнанка крутнула вентиль. А потім опустила блокувальну клямру.
Тео здивовано кліпнув. Лейла висмикнула з-за пояса сорочку, розстебнула ґудзики і таким самим непевним кроком повернулася до нього. Штовхнула його на ліжко і всілася верхи. Кілька секунд від несподіванки й раптового збудження він не міг навіть поворухнутися. В її непроникно-чорних очах танцювали відблиски світла, чорне волосся було розпатлане, а вуста щільно стиснуті. Тої миті вона здавалася йому середньовічною відьмою. Лейла ще раз сьорбнула з фляги. Її шия і груди виблискували від поту, але тільки-но Тео спробував торкнутися її шкіри, вона ляснула його по руці.
— Я зрозуміла, де моє місце,— презирливо, гнівно вимовила вона.— Але тепер не скигли.
Джекі оглянула вози — цього разу їх було менше, ніж коли з Михайлівської їхав Давид. У грудях тріпотіло від почуття невідомості: до кордону не менше п’ятьох кілометрів, частину з яких доведеться їхати через глухий ліс. Перед очима ще стояли жахливі картини — трупи, простирадла в крові, понівечений Давид. Джекі їде його слідами. Бо її люди хочуть їсти. І вона не може забирати воїнів з постів після нещодавніх втрат.
— Чекаємо на розпорядження... Агнесо.
Молодий новобранець, що згодився керувати паротягачем, запнувся, називаючи її просто на ім’я. Джекі сама наполягла на цьому. Хай що казав Тео, вона не була ані аристократкою, ані панною Яблонською, ані великою правителькою.
— Їдьмо,— Джекі залізла до кабіни і вже збиралася причинити дверцята, як щось завадило.
— І куди це ми зібралися?!
Федя важко втягував повітря, ніздрі люто роздувалися. Дивно, але від його раптової з’яви Джекі відчула не злість, а своєрідне полегшення. Вона не збиралася звертатися до нього по допомогу, проте була б рада взяти його з собою.
— Ми поспішаємо. Відпусти двері,— сухо мовила вона і смикнула за клямку.— Мені не знадобляться послуги стиліста.
— Авжеж! Там, куди ти зібралася, тобі швидше знадобляться послуги гробаря,— засичав Федя і поліз до кабіни.
Місця було так мало, що Джекі затиснуло між ним і водієм. Федя просунув руку і рвучко притягнув її до себе за талію, щоб звільнити місце для водія. Джекі спопелила хлопця поглядом, але протестувати не стала. Вигнанець смикнув важіль ходу.
Зимове сонце згасало за деревами, тепер лише сніг білів у темряві й сяяли в холодному небі зірки. В Тоненькому яру було тихо, наче в склепі. Попереду замайоріли спалені скелети возів, на землі зяяли чорні плями кіптяви.
— Це тут...—
