Леобург - Ірина Грабовська

Рипнув вентиль. Лейла навіть не подумала заблокувати люк, хоч і чула в коридорі схлипи, стогони і войовничі вигуки. Чутки ширилися, люди шукали винного.

Тонка цівка світла на стіні згасла. Хтось зайшов до кімнати. Знову тиша.

— Маккілліан,— вимовила вона, дивлячись на феротип.— Мак — ірландець. Я жартувала, що моя англійська половина завжди його ненавидітиме, а він казав, що його леобурзька половина завжди мене любитиме. А я його вбила.

Рипнув стілець. Тео розвернув його спинкою наперед і сів.

— Що ж. Таки вбила.

— Що ти тут робиш?

— Де ще мені бути? Я ж твій співучасник, Лейло. Глузуючи з тебе, я не врахував, що ти не жінка, а зброя масового ураження.

Лейла слабко посміхнулася. Схоже, Яблонський не відчепиться від неї навіть у пеклі.

— Ну, вперед. Розпитуй.

— Про що саме?

— Як я могла,— мляво пробурмотіла Лейла.— Тобі ж теж не віриться.

— О Лейло,— в його голосі вчулася гірка усмішка.— Якби я не міг повірити в те, що ти зробила, я би прибіг до тебе найпершим. Але, щиро кажучи, я геть не здивований.

Якась слабенька, дрібна голка гніву штрикнула її зсередини, але ані огризатися, ані виправдовуватися сили не було.

— А я геть не здивована тим, що ти вважав мене сволотою ще до того, як це стало мейнстрімом.

— Не знаю, що таке «мейнстрім», але так, вважав і вважатиму. І не збираюся переконувати тебе, що ти не скоїла нічого страшного.

Лейла судомно зітхнула. Раптом її горло стиснулося, наче всі слова, які вона давно хотіла висловити, водномить застрягли там.

— Тео, мене не треба ні в чому переконувати. Я померла. Мене більше нема, розумієш? Ані в тій реальності, ані в цій, у жодній! І мені від цього моторошно. Коли я сказала їй про Тоненький яр, я не думала ні про Давида, ні про Мака, ні про що. Я була наче в тумані. Я так її ненавиділа, що мене пекло вогнем, мені хотілося розірвати її на шматки, щоб вона зникла, згинула, розчинилася,— люто шепотіла Лейла.— Я не могла програти. Я ніколи не програю, розумієш ти чи ні? Цього не мало статися! У моєму світі він не міг покохати таку, як вона, і щоб я нічого не могла з цим удіяти! Я ж краща за неї, краща в усьому. Я знаю це!

Тео мовчав. Він ніби зник з кімнати — не було чутно ні шереху, ні дихання, нічого. Темрява приховувала його, і Лейлі довелося звестися на лікті, щоб роздивитися його силует. Їй стало вкрай моторошно від того, що він просто не слухав її.

— Ну, чого ти мовчиш?

— Хочу, щоб ти почула себе.

Оцього ще бракувало! Яблонський вирішив погратися з нею в психоаналіз. Довбаний Карл Юнг!

— Пішов геть.

Він не зрушив з місця.

— Спочатку я думав вивести тебе до порталу, щоб ти назавжди залишила Леобург. Але Аслан переказав мені волю Давида. Він віддасть мені Маків голос на суді.

— Що?! — Лейла рвучко сіла на ліжку.— Ти ж не вигнанець!

— Так. Але Давид знає, як я проголосую. А ти знаєш, як проголосує він.

На згадку про сцену в соборі в її шлунок ніби залили окропу. Давид був не при собі, шокований болем, але вона добре пам’ятала той його погляд. Він зрозумів. І якщо постане питання про смертну кару, він голосуватиме «за».

Яблонський підвівся, повернув стілець до столу й пішов до виходу.

— Тео...— Її голос захрипів.— Чому ти досі зі мною?

— Бо я знаю, де моє місце,— він зупинився, і Лейла знову відчула на собі його погляд.— І коли-небудь ти зрозумієш, де твоє.

Земля була мерзла і насилу піддавалася. Лопата раз по раз натрапляла на камінь. Незважаючи на морозець, Феді було гаряче — не так від роботи, як від люті. Історія, яку розповів Аслан, досі не вкладалася в голові. Лейла підставила цілий загін своїх? Лейла вбила Мака? Лейла зробила інвалідом свого найкращого друга?

Як вона могла? Вона геть здуріла?!

Федя підняв обличчя до неба і видихнув у морозне повітря хмарку пари.

Ні, вона була цілком при своєму розумі. І, авжеж, не Давид і не Мак були її метою. Вона хотіла вбити Джекі.

Ці кілька днів у штабі всі пересувалися, наче сновиди, навіть говорити намагалися пошепки, перебувати там стало нестерпно. Тишу зрідка пронизували схлипи та стогони. Вигнанці сновигали коридорами, забувши про повсякденні обов’язки, деморалізовані та пригнічені. За цілий день ніхто так і не спромігся зібрати людей, щоб копати могили, поки ще була можливість когось ховати. Федя назбирав кількох людей, і вони вирушили до нового цвинтаря, де вже спочивали жертви цієї неоголошеної війни.

Спочатку Федя хотів увірватися до Лейлиної кімнати, витягти її на світ божий, поглянути у вічі, запитати, як живеться. Чи не приходять часом до неї ночами мерці? Але тоді зрозумів, що йому нема чого їй сказати. Він більше ніколи не хоче її бачити. Лейла тягнула з нього сили, наче омела, не давала йому думати, дихати, жити, і, можливо, якби він краще дослухався до власних почуттів і зміг би її зупинити, всі ці люди, для яких він зараз копав могили, були б живі.

Крізь чорні гілки дерев вишкірявся криваво-червоний диск сонця. Небо сповнювалося рожево-помаранчевими відтінками. Дванадцять однакових чорних ям зяяло посеред припорошеної снігом землі. Вічна вигнанська дюжина. Федя витер спітніле чоло. Чоловіки зібрали лопати і мовчки рушили до воріт кладовища.

— Ми зробили вилазку в Тоненький яр,— мовив хтось позаду Феді.— І помстилися, машаллах.

Федя здригнувся. Поруч стояв Аслан. Криваве проміння сонця відблискувало на цівці його пневмогвинтівки. Федя похмуро кивнув.

— Треба поговорити з Агнесою. Ми ж так і не відіслали транспорт на кордон по допомогу.

Аслан вигнув брови.

— Я гадав, ти знаєш. Агнеса взяла людей і сама повела колону. Хвилин двадцять тому.

Федя відчув, як усередині все стискається і з грюкотом сиплеться вниз.

— Хто її відпустив?!

— Це був її наказ.

Федя жбурнув лопату на землю й кинувся до воріт кладовища.

— Вона хоче тебе бачити.

Тео відразу зрозумів, про кого йдеться. Ім’я «Лейла» в коридорах штабу стало табу. Він зробив усе можливе, щоб стримати чутки, але вони ширилися, наче лісова пожежа. Аж надто дивним видалося її раптове усамітнення