Чоловіки під охороною - Робер Мерль
Коли ми виїздимо верхи за першу огорожу з колючого дроту, Джекі й Пуссі їдуть поперед нас, називають наші прізвища й здають наші особисті жетони вартовій під сторожовою вишкою. Вартова, майже щоразу інша, пильно оглядає нас, мовби хоче запам’ятати наші такі ненависні їй риси. Нарешті пропускає нас, називаючи наші прізвища й матрикулярні номери: доктор Джесперсен — 235, професор Стайнмеєр — 226, доктор Мартінеллі — 472.
Як бачите, вона не забуває ні наших титулів, ні відтінків, що їх різнять. Коли ми повертаємося, кожен по черзі називає своє прізвище та матрикулярний номер і, не злазячи з коня й не спиняючись, отримує жетон. Я щоразу помічаю, що вартова намагається не торкатись наших рук.
Коли ми проминаємо сторожову вишку, Джекі й Пуссі супроводять нас за метрів двадцять-тридцять позаду, але маршрут прогулянки ми обираємо самі. Ми серйозно сперечаємось між собою, обговорюючи його, бо тільки в цьому ще й маємо трохи свободи. Але вибір наш ні разу не змінюється: спершу ми якийсь час їдемо клусом і чвалом по рівнині, а тоді звертаємо на північ — до гірських путівців.
Ці лісові путівці, які петляють між пишними ялинами, такі широкі, що ними проїде й вантажна машина. Тож ми маємо змогу всі троє скакати поряд, пліч-о-пліч, не боячись кінських вибриків, якщо тільки моя кобила йтиме посередині.
Кличка в неї Чучка. Жоден кінь у Блувіллі не дозволить собі зневажливо поводитися з Чучкою, і я не знаю, чим можна пояснити цю її владність, як не крутим норовом, адже кобила низька (метр п’ятдесят п’ять у загривку) і, звісно ж, набагато легша за великих коней, яких тероризує.
Як тільки стежка починає підійматися вгору, ми переходимо на ступу. Саме тепер Джесперсен, Стайн і я маємо змогу погомоніти. Тобто Стайн здебільшого слухає нас, бо запальний і трохи дивакуватий (дарма що чудовий хімік) молодий Джесперсен без угаву говорить про Джекі та Пуссі, а я заперечую йому. Стайн сидить на кобилі Мірті, вилазить він на неї з неабиякими труднощами, насуплює брови, щось бурчить, підводить плечі, надуває губи й раз у раз із злобливим виглядом поправляє свій невеличкий тірольський капелюх.
Перегодя я обертаюсь до Стайна й намагаюся втягти його в розмову.
— А що ти, Стайне, думаєш про це?
— В мене цих проблем нема, — каже Стайн, насупившись. — Я одружений.
Джесперсен регоче. Бачити в нашому становищі таку безтурботну веселість — справжнє задоволення. Мені подобається вислів «сміятися на все горло», хоч він, правда, й безглуздий — адже сміються не стільки горлом, скільки вустами. Але саме ця безглуздість робить дивною радість такого молодика, повного Сил і запалу, як Джесперсен із його блакитними очима, ясним обличчям і білявим, майже білим чубом. Сміючись, він нахиляється над передньою лукою сідла й випростовується, широкоплечий, з юнацьким струнким станом, не повним, але м’язистим животом, увесь у полоні дитячої веселості. Я знаю, чому йому смішно. Мені пригадуються різкий виступ Муч проти Рут Джеттісон минулої неділі, особливо її остання фраза. Коли ми залишаємося самі, Джесперсен повторює ту фразу багато разів — вона здається йому смішною. Він дуже наївний і навіть не уявляє собі, що подружжя в такому віці, як Стайн і Муч, уже не кохаються.
— Я теж одружений, — відповідаю я, обертаючись до Стайна, — але якщо моя дружина так рідко приїздитиме сюди й далі, то переді мною постане проблема.
Джесперсен знову сміється й каже:
— У такому разі попереджаю тебе: я беру собі Джекі!
Це щось схоже на солодку дитячу мрію: подумки володіти чимось зовсім недоступним. Але я добрий товариш і приєднуюся до гри, бо вона, хоч у ній і є щось дитяче, сказати правду, дає втіху й мені.
— Я вибрав би Пуссі, — кажу я. — В неї чарівне личко, а сама вона лукава й зрадлива. Дякую тобі, мене цілком задовольнить і Пуссі. В уніформі чи й без.
— Ви розумово відсталі чоловіки, — сердито каже Стайн. — Джесові дванадцять років, а тобі — дванадцять з половиною.
— Ну що ти, Стайне! — відповідаю я. — Дівчатами можна цікавитись навіть у шістдесят років.
— Тільки не цими.
— Вони тобі не дуже вродливі?
— Мені начхати на їхню вроду!
Джесперсен, щоб краще бачити Стайна, якого я застую, схиляється над передньою лукою сідла й спирається на шию коня.
— Що тобі, Стайне, в них не до вподоби?
Помовчавши з хвилину, Стайн цідить крізь зуби:
— Надто вже вони справжні ґої.
Джесперсен вирячує на Стайна свої блакитні очі.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ну, вони високі, біляві й зухвалі…
Джесперсен сміється.
— Який расизм, Стайне! Я ж бо теж високий і білявий.
— Це зовсім інша річ, — сумовито каже Стайн, утупившись перед себе. — Ці дівчата викликають у мене спогади. Я вже бачив такі пики й погляди.
Гаразд. Я все розумію. Але це не підстава псувати Джесперсенові настрій. До того ж Стайн сам собі перечить: ще вчора він докоряв мені в тому, що я надміру драматизую обставини, а сьогодні драматизує їх ще більше за мене. Я звертаю увагу на ще одну суперечність, бо вона просто смішна.
— Стайне, ти підходиш
