Чоловіки під охороною - Робер Мерль

Я прибіг, почувши перший же крик Дейва. У головах біля нього світився нічник. Дейв, увесь спітнілий і в сльозах, стояв на ліжку. Я взяв сина на руки, але він не переставав схлипувати, і я ще довго заспокоював його.

Коли Дейв жив на Уеслі-Хейтс, він ніколи не бачив сцени, яку описав мені. Та хоч хлопець і згустив барви, сцена була досить правдоподібна. Незадовго до свого приїзду до Блувілла я бачив, як на вулиці падали чоловіки, а перехожі навіть не обминали їх — вони просто тікали. Я ніколи й словом не прохопився про це Дейву і тепер не можу збагнути, звідки ці його кошмари. Дивує мене й інше. Дейв не знає, що з дня на день мене можуть викинути за огорожу Блувілла і що я живу в постійному страху стати жертвою недуги й залишити його сиротою. Одначе цей сон красномовно передає тривогу хлопця перед осиротінням.

Сьогодні ввечері я пишу Аніті листа. Сиджу, нашорошивши вуха. Я вже помітив, що Дейв, перше ніж несамовито покликати на допомогу, ледь чутно схлипує, і якщо я прибіжу саме в цю мить, то позбавлю сина найжахливішої частини сну: про мою смерть і його самотність. Принаймні так він сказав мені, прокинувшись сьогодні звечора. Перегодя я залишив його й знову сів за столик. Хоч подвійні дерев’яні перегородки добре ізолюють кімнати, барак опалюють погано, і в ньому досить холодно. Вночі в Блувіллі заощаджують енергію. Я надягаю пуловер, а зверху накидаю ще великий халат. Та тільки-но я беруся за ручку, як до мене входить Дейв, теж увесь закутаний.

— Я тобі не заважатиму, Ральфе?

— Анітрохи.

Дейв сідає на моє ліжко, я обертаюсь і роздивляюся його. Він підріс, схуд і трохи зблід. На його довгастому змарнілому обличчі чорні очі з густими вигнутими віями займають надто багато місця.

— Працюєш, Ральфе?

— Ні, пишу листа.

Він, як завжди, стримано мовчить, і я додаю:

— Аніті.

Помовчавши, Дейв каже невиразним голосом, який уже починає ламатися:

— Ральфе, тобі бракує тих зібрань вечорами в замку?

Так, Дейв уже подорослішав і делікатно виявляє турботу про інших.

— Знаєш, там немає нічого цікавого, — відповідаю я лагідно.

Дейв знову без будь-якого переходу запитує:

— А Аніта скоро приїде?

Але цього разу я починаю розуміти все набагато швидше. Я здогадуюсь: Дейв турбується про мене, а не про себе. Той епізод з кошмарного сну, коли його, Дейва, відштовхує жінка з волоссям кольору червоного дерева, свідчить проте, що хлопець розчарувався в Аніті. Навідуючи нас, вона дедалі менше дбає про нього, тримає його на відстані від себе. Одначе Аніта привозить йому — тобто привозила, поки не зубожіла країна, — розкішні подарунки, здебільшого щось з одягу, але ті речі були на хлопця то замалі, то завеликі, і це його дуже ображало. До того ж Дейв надто чутливий, він добре знає, що Аніта задаровує його через брак у неї тепліших почуттів до нього.

— Не знаю, — знову відповідаю я лагідно. — Вона не телефонувала, — мабуть, дуже заклопотана.

Дейв мовчить. Я не знаю, чи це моя безтурботність так вплинула на нього, в усякім разі, він прискіпливо дивиться на мене. Потім його очі кліпають, він позіхає, потягується й каже:

— Піду спати.

Я згідливо киваю головою, і раптом Дейв зовсім іншим голосом — ніжним, зворушливим, дитячим — питає:

— Ральфе, ти мене віднесеш?

Щойно він видавався таким дорослим, і тепер це його хлоп’яцтво мені не до вподоби. Я хочу відмовити синові в його забаганці. Але не наважуюсь. Я не знаю, як ця відмова вплине на нього. Мабуть, з мене не дуже добрий вихователь, але я дотримуюсь одного правила: не слід лагодити наручний годинник молотком.

Я скоряюсь. Може, мого мимовільного вагання цілком вистачило і син зрозумів, що все це мені не подобається. Я беру Дейва попід пахви, піднімаю й пригортаю до грудей. Він одразу ж обвиває мені шию руками й притискається щокою до моєї щоки. Як завжди, це мене розчулює. Ця коротка мить додає мені сили в моєму нелегкому житті.

Я не хочу згущувати барви. Тривога стала в Блувіллі моїм постійним супутником, вона ні на хвилину не полишає мене. Однак я дуже швидко звик до всього, зокрема й до страху. Навіть у засудженого до страти в його камері мають бути хвилини, коли майбутнє перестає гнітити його думки. Без цього тимчасового послаблення він не зміг би жити. Принаймні це саме я можу сказати про наше животіння в Блувіллі: наш присуд не остаточний. Найгірше в нашому становищі — це, мабуть, його непевність.

Джесперсен, Стайн і я часто заводимо про це мову, але дуже обережно, бо не маємо сумніву, що в Блувіллі скрізь стоять мікрофони. Ніхто з нас трьох та й узагалі ніхто з ЧО ніколи не бачив Гільду Гельсінгфорс. Ми знаємо, що вона тут, бо містер Берроу при нас розмовляв із нею по селектору. Але вона лишається невидимою, як сам Господь бог. І, як він, всевидюща і всесильна, хоч і не така безмежно добра.

У своїх позбавлених будь-якої ввічливості цидулках, лаконічність яких усіх аж ображає, вона тільки грубо вичитує нас і оголошує нам догани. Приїхавши до Блувілла, я написав їй листа, в якому запитував, чи не можна роздобути для Дейва одного поні — вартість його можна було б вирахувати з моєї платні. У своїй наївності я дійшов до того, що написав їй, як згубно позначилася на Дейвові загибель його хом’ячка.

Через тиждень я отримав таку цидулку: