Сплячі красуні - Стівен Кінг
Клінт підняв свій кухоль.
— П’ю за це.
Вони цокнулись. Клінт не відчував ніякої злості до Френка. Злості він не відчував взагалі ні до кого. Що він відчував, так це величезну зневіру в собі. Він не очікував, що врятує свою сім’ю тільки для того, щоб її втратити. Це не відповідало його уявленню про геппі-енд. Це відповідало його уявленню про якесь американське лайно-шоу. Вони з Ґірі балакали про своїх дітей. Дівчинка Френка була закохана в якогось хлопця з Огайо. Френк трохи непокоївся, що може в сорок п’ять стати дідом, але панував над собою. Клінт сказав, що його син зараз жахливо тихий, мабуть, ніяк не дочекається, коли зможе гайнути геть з міста, вступити до коледжу, побачити, на що схожий світ за межами вугільного краю.
— А ваша дружина?
Клінт махнув бармену, щоб повторив.
Френк похитав головою.
— Дякую, але мені не треба. Пиво з «Золофтом» не вельми гарно поєднуються. Я мушу вже відгрібати. Шуляки чекають на мене.
Він просвітлів.
— Агов, чому б вам не поїхати зі мною? Я познайомлю вас з родаками Ілейн. Мушу залишатися в добрих стосунках, все ж таки вони дід та баба моєї дочки. Поїздка до них — це як візит до пекла, але з трохи кращою їжею.
Клінт йому подякував, але пропозицію відхилив.
Френк почав було підводитися, та потім знову сів.
— Послухайте, того дня перед Деревом…
— А що там?
— Ви пам’ятаєте, коли почали дзвонити церковні дзвони?
Клінт сказав, що він цього ніколи не забуде. Дзвони почалися, коли жінки почали прокидатися.
— Йо, — сказав Френк. — Я якраз тоді озирнувся на ту скажену дівчину і побачив, що вона щезла. Ейнджел, так її, здається, звали.
Клінт усміхнувся.
— Ейнджел Фіцрой.
– Є якась думка, що з нею стало?
— Не уявляю. В Керлі її нема, це все, що я знаю.
— А Баррі, той страховик? Він казав мені, що майже впевнений, це вона вбила Пітерза.
Клінт кивнув.
— Так, він мені казав те саме.
— Йо? А ви що йому відповіли?
— Мудак з воза — коням легше. Так я йому сказав. Тому що, коротко кажучи, Дон Пітерз був пихом. — Він затнувся. — Лихом. Я це хотів сказати. Він був лихом.
— Друже мій, я думаю, вам варто вже їхати додому.
Клінт сказав:
— Гарна ідея. А де це?
18
За два місяці по тому, що отримало назву Велике Пробудження, один ранчер у Монтані, трохи східніше Чінука, побачив жінку, що голосувала на шосе 2, і зупинився.
— Залазьте, панночко, — сказав він. — Куди прямуєте? — Ще не певна, — сказала вона. — В Айдахо для початку.
Можливо, після того — далі, в Каліфорнію.
Він простягнув їй руку:
— Росс Олбрайт. Довезу за два округи звідси. Як вас звуть? — Ейнджел Фіцрой. Колись вона відмовилася б ручкатися, назвалася б вигаданим іменем і тримала б свою руку на ножі, який завжди лежав у кишені її куртки. Зараз не було ні ножа, ні прізвиська.
— Гарне ім’я, Ейнджел, — сказав він, рвучко вмикаючи третю швидкість. — Сам я християнин. Як народився, так і народжений знову.
— Добре, — сказала Ейнджел, і то без сліду сарказму.
— Ви самі звідки, Ейнджел?
— Маленьке місто, зветься Дулінг.
— Це там ви й прокинулися?
Колись Ейнджел збрехала б, сказала б «так», оскільки так було б легше, а, крім того, брехня в неї звучала природно. До цього вона мала справжній талант. Тільки це було її нове життя і вона рішуче застановила собі, попри всі ускладнення, наскільки це можливо, казати правду.
— Я була одною з тих небагатьох, які не заснули, — сказала вона.
— Ого! Яка ви щаслива! І сильна!
— Я отримала благословення, — сказала Ейнджел.
Це також було правдою, принаймні так це розуміла вона сама.
— Тільки почути, як ви це кажете, благословення, — сказав ранчер, і то з глибоким почуттям. — А що далі, Ейнджел, якщо ви не проти мого запитання? Що ви збираєтеся робити, коли нарешті вирішите прицвяшити свої мандрівні черевики до підлоги?
Ейнджел задивилася на величні гори і безкінечне західне небо. Зрештою вона сказала:
— Правильні речі. Ось що я збираюся робити, містере Олбрайт. Правильні речі.
Він відірвався очима від дороги на досить довгу мить, щоб усміхнутися їй і сказати:
— Амінь, сестро. Амінь тобою сказаному.
19
Цей жіночий виправний заклад було огороджено й опломбовано, позначено щитами з застереженням проти незаконного проходу і залишено руйнуватися, поки уряд розподіляв кошти на важливіші цивільні роботи. Новий паркан був міцним, а його основа глибоко забита в землю. Лису знадобилося кілька тижнів і всі запаси терпіння, щоб прокопати під ним тунель.
Щойно завершивши свій інженерний подвиг, він пройшов у будівлю крізь масивну діру в стіні і в поближній камері взявся вибудовувати собі новий барліг. Там він чув дух своєї хазяйки, слабенький, але солодкий і терпкий аромат.
Прийшла посланниця від щурів.
— Це наш замок, — сказала щуриха. — Які в тебе наміри, лисе?
Лис оцінив прямоту щурихи. Він був лисом, але він старішав. Мабуть, уже час було покинути трюки і ризики, знайти подругу і залишатися поблизу своєї пари.
— Мої наміри скромні, запевняю тебе.
— А саме? — запитала щуриха.
— Я вагаюся промовити це вголос, — сказав лис. — Це трохи незручно.
— Говори, — сказала щуриха.
— Гаразд, — сказав лис і сором’язливо похилив голову. — Я це шепну. Підійди ближче до мене, і я тобі прошепочу.
Щуриха підійшла ближче. Лис міг би відкусити їй голову — такий він мав талант, кожне Боже створіння має принаймні один талант — але не зробив цього.
— Я хочу перебувати в мирі, — сказав він.
На ранок Дня Подяки Лайла їде до гравійного розвороту на Круглявому Пагорбі і зупиняє машину. Вона саджає упакованого в дитячий зимовий комбінезон Енді в слінг. І далі йде з ним пішки.
Можливо, вони б змогли полагодити свій халам-баламний шлюб, загадується Лайла. Можливо, якби вона того схотіла, Клінт міг би знову її покохати. Але чи хочеться їй цього від нього? На душі в Лайли є зарубка, і ім’я тієї зарубки — Джінет Сорлі, і вона не знає, як її стерти. Та й чи хоче вона цього, не знає.
Енді видає тихенькі забавні звуки, а вона йде. Серце в неї болить за Тіффані. Несправедливість і довільність вплітаються в тканину всього, викликаючи в Лайлі благоговіння разом з обуренням. Закрижанілий ліс порипує й постукує. Коли вона дістається трейлера Трумена Мейвезера, той стоїть обмерзлий снігом.
