Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Вона важко зітхнула:

— Мені сняться привиди. Нічого не можу запам’ятати. Я забуваю…

— Що забуваєш?

— Все. Про тебе, про роботу. Забуваю найелементарніші речі. Таке враження, ніби відмовляє пам’ять.

Я відчув, як у мене холонуть ноги від жахливої здогадки. Нічого не міг їй втішного сказати. Якщо моя підозра підтвердиться, то нічим допомогти не можна…

Вона дивилася на мене, чекаючи розради. Я зробив зусилля над собою, намагаючись посміхнутись. Очевидно, вийшла бридка міна, бо Майя спішно сказала:

— Не треба.

Ми йшли мовчки, взявшись за руки. Я не міг захистити її. “Хай те, про що я думаю, виявиться неправдою”, — заклинав я. Ми проходили біля входу в парк космольотчика Крафта, повз пам’ятник з палаючими кристалами.

— Йди додому. А я побуду тут, скоро прийду, — сказала Майя, погладжуючи мої руки. — Мені треба побути самій.

Я поцілував її, притиснув до себе і відпустив. Швидко пішов стежкою. Я думав про силу людини і силу природи, про добрість людини й байдужість природи, про мудрість людини і сліпу обмеженість природи, про те, що проміння зірок виявляються гострими і ранять.

Раптом долинув сигнал відеофону. Викликали по першій повідомній. Я натиснув кнопку вмикання. Почулося:

— Говорить служба допомоги. Слухайте всі, хто перебуває в квадраті М-272. Біля входу в парк Крафта….

У мене щось обірвалося всередині, перш ніж я розібрав наступні слова:

— …Плаче жінка. Хто знає її, відгукніться.

На екрані виникла знайома зігнута фігурка. Майя по-дитячому розмазувала сльози кулачком, намагаючись опанувати себе.

— Хто знає цю жінку, відгукніться. Хто знає причину її горя, негайно повідомте, хто знає, чим їй можна допомогти?

Я знав цю жінку, я здогадувався про причину горя. Але я боявся, що цього разу навіть служба допомоги — найпоширеніша служба на Землі — не зуміє допомогти.

Степ-Степанович дихав важко, з присвистом. Великі виразні риси обличчя спотворювалися судомами. Його левова голова то підводилася з подушки, то опускалася, ніби він вглядався у щось і не міг побачити або на когось чекав. Він дивився на нас очима, сповненими болісного напруження, відчайдушного зусилля, і не бачив нас. Лікар, який стояв за його спиною, розвів руками…

Юрко кусав губи, Майя безсило опустила руки на коліна, дружина Степ-Степановича дивилася кудись поверх його голови. І всі ми думали, думали, намагаючись знайти вихід із пастки.

В діагнозі сумніватися більше не доводилося, стільки разів він був перевірений. Власне кажучи, я міг би визначити його раніш, якби не був таким впертим. Міг би передбачити його ще тоді, коли ми розпочинали дослід. Адже пам’ять послаблюється не через вік, а через вантаж. І дитина запам’ятовує краще, ніж дорослий, в основному тому, що в її “коморі” багато вільного місця, що дошка її пам’яті чиста, вільна від записів і кожне слово на ній виразно видно. Але я помилився, вважаючи, що коли людина забуває про щось, то вона зовсім викидає це з осередку пам’яті, вивільняючи її для нового вантажу. Пам’ять нічого не викидає. Вона тільки посуває це у віддалені кутки комірок, часто спускаючи їх у найнижчі поверхи, роблячи переміщення, щоб асоціативні галузі завжди мали поблизу, “під рукою”, те, що на даний момент важливіше. А коли момент змінювався, знову робилися переміщення багажу пам’яті. У хвилини складних теоретичних розрахунків людина пам’ятала про логарифми і синусоїди, а в хвилини небезпеки в її пам’яті раптом зринали давно забуті відомості про те, як гасити пожежу або як перебиратися через багнище. Пам’ять людини багатогранна, рухлива, скупа і небезмежна. Дві останніх її властивості й загрожували нам.

Тепер я розумів, що коїлося зі мною і з Майєю, чому я не міг запам’ятати нових відомостей. Чому бачив жахливі сни, де плуталося минуле й сучасне. У Майї, як видно, стан був ще гірший, тому вона і поводилася так дивно.

І зовсім погано довелося Степ-Степановичу. Його пам’ять завантажила в свої комори всі ті мільйони біт інформації, на які була спроможна і… перевантажена йшла на дно.

Це не можна було назвати хворобою — так виявлялися властивості наших організмів. І щоб боротися проти цього, потрібно було боротися проти самих себе.

Я дослухався до тиші страшного чекання, і мені здавалося, що тхне митами, які залишилися тільки в зоопарках. У нас зоставався єдиний вихід, але говорити про нього було важко. Він називався “змив пам’яті” — звичайно, не всієї, а її частини, але це було те ж саме, що відітнути частину своєї особи, адже наше “я” — це в основному те, що ми пережили і запам’ятали.

— Щоб врятувати його, — я не впізнав власного голосу, — ми змиємо пам’ять випромінюваннями у вузькому діапазоні…

— Так, більше нічого не придумаєш, — сказав Юрко 1 полегшено зітхнув.

Я здивовано дивився на нього: як легко він сприйняв мою пропозицію! Я чекав іншого…

— Так ми врятуємо і його, і себе, — прошепотіла Майя і посміхнулася мені, підбадьорливо, як у давні часи.

Дружина Степ-Степановича замислено дивилася на чоловіка, спершись на руку. Можливо, вона думала, чи згадає він її після “змиву”. Всі вони вдавали, що не бояться небезпеки і не знають, хто в ній винний. І я подумав, що ми знаємо людей тільки за їхніми вчинками і словами. Але людина часто діє так або інакше не тому, що вона така, а тому, що так складаються обставини. Себе ми нібито знаємо, але ніколи до кінця не впевнені, як діятимемо за тих чи інших обставин, чи не виявляться вони сильнішими за нас. У нас є право вибору, але ми ним погано користуємося. І чи не є найвищим досягненням людини вміння правильно скористатися з права вибору, зробити правильний хід у шаховій партії після того, як вже зроблено стільки ходів навмання?

Ця дивна руда людина, сухорлява і