В сузір’ї Дракона - Валентин Лукіч Чемеріс
В центрі зали — довгий вузький стіл. Ясно, операційний. З обох боків, ближче і далі стоять різні апарати з проводами й гофрованими шлангами, столики з безліччю інструментів, що акуратно розкладені наче на виставці медтехніки, більшість з них гострі. В окремому ряду — різного розміру й ширини, вони, рідненькі… Хірургічні ножі, звані скальпелями.
Над операційним столом нависає громадиною широчезне коло з десятком — як в театрі — софітів, джерел світла в тому рефлекторі, що спалахнувши на повну потужність, освітлюватимуть під собою кожен дюйм простору, речей, в тім числі й мого тіла.
Медсестра підкотила качалку впритул до столу і допомогла мені на нього перебратися. Я хотів було потягнути за собою й простирадло, аби прикрити свою голизну, але медсестра лише пирхнула:
— Пізно закриватися. Та й перед ким?.. Вмощуйтесь зручніше на спині, ноги-руки вільно випростайте, голову відкиньте назад… Ну, здається, я своє зробила. Вдалої вам операції, після якої я приїду за вами…
З обох боків столу вишикувалися дві групи операційної бригади, всі в хірургічних зеленкуватих куртках і таких же штанях (деякі у цератових хвартухах, ясно, це ті, хто безпосередньо ритиметься в моїх нутрощах), в глухих масках — лише зі щілин на обличчях виглядають цікавими звірятками очі… Карі, світлі, зеленкуваті. Мовби привітні, принаймні безтурботно-веселі. Хто господарі тих очей — чоловіки чи жінки, молоді чи не дуже, — не збагнеш. Тільки й різняться між собою зростом та комплекцією…
Руки в стерилізованих медрукавичках тримають поперед себе.
Цікаво, де ж серед них головний хірург, ведучий? За день до операції він зі мною говорив, розказував (навіть на шматку паперу — якийсь лікарняний бланк — малював схему операції), що він робитиме у моєму животі, обнадіював, що операція триватиме годину п’ятнадцять хвилин («Але, — застеріг, — якщо не виявиться якихось непередбачених обставин чи ускладнень, що в принципі можливо. Вас хоч і обстежували на томографі, але й техніка не все може «побачити»), заспокоював, аби я не боявся. Я боявся. А втім, це не те слово, мене прямо тіпало.
Застеріг: відкладати операцію не можна, мало що може трапитись.
Він не високий, але й не низький, не товстий, але й не тонкий. Запам’яталися його очі — лагідні, спокійні, привітні, в сіточці дрібних зморщок і тому здається, що він весь час посміхається… Та он, здається, й він стоїть — не високий, але й не низький, не товстий, але й не тонкий, усміхнені очі в сіточці дрібних зморщок. Посміхається самими очима… Ху-ух, аж ніби трохи легше стало, наче знайомого зустрів…
Я лежав перед ними випроставшись, в чім мати народила і хоч серед них, як я здогадувався, більшість була жінки і до того ж молоді, кому я годився в батьки, але мені було чомусь вже байдуже.
Зрештою, вони лікарі. Та й через мить я пірну в чорне провалля, вони розпанахають — від кінця грудей і до самого лобка мені живіт, ритимуться в його нутрощах, різатимуть шлунок, викидаючи його по частинах у тазик, що он вже приготовлений, — то й справді чи не все одно? Непокоїло інше — що вони виявлять у моєму животі? Хоч би не пухлини… Хоч на онкологічний аналіз вирізані частини вони звичайно ж пошлють — такий закон, — і мені тиждень чи й більше (якщо все закінчиться благополучно) доведеться в тривозі й напрузі чекати результатів…
Тим часом дві особи заходжуються мене прив’язувати до столу, клацають пряжки ременів. Дві інші особи з дівочими фігурами (ясно, першими в роботу вступає молодший медперсонал) витирають мене спиртом (готують операційне поле) — від підборіддя і ледь чи не до колін… Господи, чи вони збираються мене розчленити навпіл? І почне мене розпанахувати (і що за слівце… вульгарне, а ще літератор-інтелігент, дорікаю сам собі) хірург-практикант (у відділенні він проходить практику, я знаю), а коли вже все буде підготовлено, порожнина відкрита, у діло вступить головний хірург.
Дріж, що тіпав мене зранку (наче увесь час було зимно) несподівано кудись щез. Мені стало все одно. Та й чого тремтіти, коли вже прив’язаний до столу і екзекуції не минути, було одне лише бажання — швидше б провалитися в чорноту прірви, де вже не буде ні відчуття страху, ні думок, ні переживань, ні… Де взагалі нічого не буде — тільки на столі лежатиме моє закривавлене тіло з розпанаханим животом і виваленими тельбухами…
Господи, то що вони там виявлять? Що вони там знайдуть? І що мене потім чекатиме? Принаймні зараз мої справи неважнецькі, а завтра — позавтра? І ще одне непокоїло (все-таки непокоїло, а я думав, що мені вже все збайдужіло): трапляється, що після операції хворому не просто вийти з наркозу, вирватися з його чіпких лап. На цей випадок навіть сумна статистика є. Маленька та все ж… Хоч би вдалося вийти. А не вийдеш, навіть про те не знатимеш. Ніколи. Бодай і впродовж мільйоноліть не відатиму, що не вийшов з наркозу — як то трапилося декілька років тому з моїм другом, письменником Іваном Н. Лежить він після операції на Байковому кладовищі й не відає, що не проснувся на операційному столі і його, незважаючи на всі зусиллям, так і не вдалося порятувати. Правда, у нього до всього ще долучилися проблеми з серцем. У мене серце, заспокоювали, ніби в нормі, відповідно віку… І взагалі, прогнози попередніх обстежень мовби втішні, але… Утіха, як застерігали, на 95 відсотків. А решта п’ять? За решту п’ять медицина не дає гарантії…
Операційна бригада, використовуючи останні вільні хвилини, про щось між собою перемовляється, про своє, побутове, може, як для стороннього й дріб’язкове, житейське (в однієї — одного вчора те трапилося, у другого — другої) — те, чуються приглушені смішки… Щасливці! Їм не лягати на операційний стіл, посміялися б
