В сузір’ї Дракона - Валентин Лукіч Чемеріс
Від річки наносили хмизу, розпалили багаття і коли, пожираючи паліччя, затріщав вогонь, розганяючи пітьму ночі, ми були майже щасливі. А як в жарі багаття напекли ще й картоплі (її вирощували разом з овочами в оранжереях «Зеї»), то й взагалі опинилися на вершині розкошів. Ліворуч, внизу під кручею, час од часу зітхала ріка, на її плесах — чути було — сплескувала риба, в прибережних заростях скрикували якісь птахи, а праворуч від невидимого обрію — степи й степи, теж повні шурхоту й таємничих звуків. Запаморочливо пахтів чебрець, у пітьмі ночі там і тут білим сріблом переливалася ковила, доносились пахощі фіалок, шавлії і ще якихось незнайомих нам рослин… Впоравшись із картоплею, сиділи і лінькувато перемовлялися про се і те. То задумувались, вкотре вслухаючись в шурхоти ночі, вбираючи в себе ту дивну ніч кожною клітиною тіла й душі.
Іноді ми позирали на принишкле в пітьмі стійбище боригенів, що було неподалік нас. Там уже давно догоріли багаття, лише де-де дотлівав жар, наче десятки очей німо до нас волали. А по той бік ріки горіли вдалині багаття тих, хто перейшов туди жити в ім’я любові. Там була молодь, а з нею сила і майбутнє. Звідти навіть опівночі долітали пісні. По цей же бік у стійбищі, де зосталися переважно старі — гнітюча тиша. Наче вимерло все — ні звуку, ні гомону, ні бодай тіні. Це ж треба — любов розбила плем’я на два ворожі табори. На однім боці майбутнє, на другім — минуле, гонор і ніякої перспективи. Дивна старість, думав я. Не має майбутнього, а чіпляється за віджиле, щоб тільки по її було і край. Як ми, мовляв, прожили, так хай живуть і молоді. А вже як упреться старість на своєму — то сліпа стає і глуха в своїй нетерпимості, нерозумінні, що діти завжди хочуть жити по-своєму, а не так, як їм велять вожді. І по-людськи було шкода старих, адже то чиїсь батьки, діди. Життя молодій зміні вони дали, а ось право жити по-своєму намагаються у них відібрати. Гай-гай, навіть мудрі, буває, втрачають мудрість і стають гальмом…
Так я міркував і час од часу підкладав у багаття паліччя, ворушив жар і в небо тоді роями струменіли золотисті рої іскорок. Товариші мої, розімлілі од волі та пахощів степу, притихли — чи мріяли, чи дрімали, задивляючись у зоряне небо, вслухаючись у звуки світу, що нас оточував… Мабуть, і я невдовзі задрімав. І приснилось мені, що якесь бридке чудовисько притулило до моєї спини свої холодні лапи. Я здригнувся й прокинувся. Багаття вже давно згасло, вкрившись сірим попелом, в якому лише де-де тліли іскринки. З боку ріки тягло відчутною прохолодою, небо було ще чорнішим, а зорі на ньому ще яскравішими. Аби прогнати дрижаки, я пострибав трохи, поляскав руками і накинув на плечі куртку. Коли присів, то зненацька побачив низом — там було світліше — темні постаті, що піднімалися кручею від ріки. Їх було десять. І кожна щось несла на плечі. Захопивши на всяк випадок бластер, пригинаючись, я побіг до ріки. На березі стояли човни, яких вдень там не було. Виходить, невідомі прибули з того берега? Із стійбища Прудконогого Оленя? Невже його воїни забагли напасти на стійбище старих і одним махом розквитатися з ними? Спершу я хотів було розбудити товаришів, але передумав — на випадок чого і сам упораюсь. Та доки я з усіма обережностями дістався до стійбища, невідомі вже поверталися назад. Вантажів за їхніми спинами не було. Нечутними тінями прошмигнули вони до берега, спустилися з кручі і невдовзі я побачив човни вже посеред ріки — вони прямували на той берег.
У стійбищі, як і раніше, зберігалася первісна тиша. Міркуючи, що б міг означати той візит, чому це люди Прудконогого Оленя відвідали вночі стійбище старих, я повернувся до багаття. Невдовзі в степу почало дніти. А ще по якомусь часі у стійбищі почулися здивовані вигуки. Я вже почав здогадуватися, в чому річ. Та ось з’явилися діди. Головний вождь, здіймаючи руки до неба, вигукнув:
— Ми врятовані. Боги стали на наш захист.
Коли я запитав, що трапилось, головний вождь сказав:
— Цієї ночі в наше стійбище приходили посланці богів і принесли нам багато смачного м’яса косуль та оленів і поклали його біля кожного куреня. Голодна смерть нам більше не загрожує. Вони взяли нас і нашу старість під свій захист.
Він ще щось вигукував, а я подумав, що той, хто бере старість під захист, і справді рівний богові — тут вождь не помиляється. А ще я думав про Велику Книгу Людства планети Земля і про віщі слова святого апостола Павла, навічно збережені в ній:
«Якщо маю дар пророцтва і знаю всі таємниці, і маю всякі пізнання і всю віру так, що можу і гори переставляти, а не маю любові, то я ніщо». Це наші мудрі предки знали ще тисячі років тому. Це й допомогло їм стати людьми, адже Людина починається тільки з Любові.
АЯ
… Звідки ВОНО переді мною з’явилося, та ще в закритому приміщенні — не знаю. Не бачив. А фантазувати заднім числом не буду. Наче вигулькнуло з нічого. З нізвідки. З простору. Нечутно, німо — навіть повітря не хитнулося. Тільки запахло враз чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним. Потім мовби легенько війнуло на мене свіжістю. Тим подувом ВОНО й привернуло до себе мою увагу.
Забув сказати: була велика
