Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

— Але ж є випадки наукового передбачення?

— Саме випадки! Тільки випадки! Та апарату на кожен день, методу вгадування чи передбачення, який би підказав нам, що вийде з того чи іншого досліду, ми не маємо. Проте я прийшов до вас в іншій справі, ми відхилились…

— Так, отже Алексєєву треба вказати…

— Я б сказав, порадити, авторитетно порадити!

— Зробимо. Ідіть і працюйте над вашою порожнечею. Тільки не переливайте з пустого…

— З пустого в порожнє! — засміявся Розумов. — Це слушно.

Я провів Розумова до дверей і попередив технічного секретаря, щоб він викликав назавтра Алексєєва з Інституту зірок.

Розумов був вельми вдоволений.

— Правду сказати, я нетерпляче чекав на прихід Алексєєва, — продовжував Топанов. — Який він, що за людина? Те, що Микола Олександрович Розумов не знайшов із ним спільної мови, було для мене загалом зрозуміле. Чого я чекав? Важко сказати. Це була не звичайна цікавість. Я, бачте, сам з перших комсомольців, ну, не зовсім з перших, вступив до комсомолу тільки 1919 року, але з лютого сімнадцятого виконував доручення старших товаришів. Пам’ятаю, добре пам’ятаю той потяг до знань, який охопив нас, комсомольців, по громадянській війні, коли серед багатьох тисяч невідкладних справ, найневідкладніші, найгостріші питання було розв’язано. Стати незалежними в науці, всьому світові довести, що й ми не ликом шиті, — це було зрозуміле й близьке для нас завдання. Як риба, що вирине на мить з води, ковтне бульку повітря й знову пірне вниз, на дно, отак і ми… Хто що встиг схопити, хто робітфак, хто два-три курси, мало кому щастило на більше. Мені, мабуть, просто поталанило. І знову на практичну роботу, а там у повітрі запахло порохом…

І ось має прийти Алексєєв… Я й раніше чував про нього. Народився він 1923 року, мені в сини годився, нам, вірніше, тим, з кого почався комсомол. Ось воно, друге покоління. Не знав Алексєєв ні царя, ні жандарма. Все це тільки посмішку в нього викликало. Вчився, став ученим, легко здобув те, що люди мого покоління брали штурмом, як беруть ворожі шанці. Книжки прочитав такі, про які я тільки чув, тільки в руках тримав, знаючи напевне, що мені їх уже не прочитати. Що для цього потрібні молодість і час, умови, ну, коротше кажучи, те, чого ми не мали. І ось стає такий жовторотий парторгом! Обрали, довірили, не відмовлявся. По виборах забіг до мене один “боязкий”. “Помилочка сталася, — говорить, — помилочка! Обрали, розумієш, хлопчиська на парторга, ну, який з нього парторг, коли в нього голова від формул тріщить! І вченого втратимо, і парторга не матимем… Ой, не матимем… Йому, розумієш, керувати, так би мовити, а він у високих матеріях витатиме, недобре, товаришу Топанов, не те…”

— А час би й нам, — відказую, — про високі матерії не забувати! Літ із двадцять п’ять тому така розмова була б, може, й доречна, але тепер… Космічні ракети, термоядерні керовані реакції… Хіба це не високі матерії? Чому ж наша радянська людина, якій народ дав знання, має сидіти в затінку? Молодий і вчений — два гаразди в ньому.

І ось Алексєєв у мене в кабінеті. “Еге, — думаю собі, — та ти, братику, сивий. У мене, літньої людини, чуб і досі рудуватий, а тебе он як вибілило, бачив, мабуть, як українці ‘ кажуть, смаленого вовка”.

— Скаржаться от на тебе, товаришу Алексєєв, — мовлю, — і дуже скаржаться. “На заваді стає Алексєєв науковій роботі!” — ось як кажуть, ось до чого дійшло! Заважаєш?

— Заважаю.

— Ну, а тих, хто заважає, б’ють.

— Знаю.

— Важко тобі? — запитую.

— Ні, не важко. Не перший рік працюю. Та й мене знають. Хто мене вчив, а кого й я вчив.

— Чував я, що тебе жаліють, кажуть, добрий учений марнується в Алексєєві, не варт було б відривати його від наукової роботи. Як гадаєш?

— А мені себе не жаль.

— І думки маєш? Ідеї різні?

— Голова тріщить, то правда. І свої є, і в товаришів дещо знайдеться…

— І хороші ідеї, потрібні?

— Гадаю, що потрібні.

— А тебе, виходить, не розуміють. Ти ідеї ці несеш, розкриваєш, а на тебе жодної уваги? Так?

— Ні, не так. Я по-справжньому нікому ще не розповідав.

— Чому? Це цікаво.

— Бо ще рано. Ще багато чого треба перевірити, багато що втрясти… Адже в нас яка структура: Відділ зірок, Відділ космічної електродинаміки, Відділ міжзоряної матерії та Лабораторія вакууму… Нива досліджень — увесь Всесвіт. У кожного співробітника свій комплекс ідей, своє розуміння призначення вченого, ролі науки про зірки, кожен намагається зробити якнайбільше, це правда, та коли доходить до затвердження планів — біда! З усякого, буквально з усякого напрямку може раптом розвинутись, “відбрунькуватись”, чи що, який-небудь цілком несподіваний, чудесний, практично важливий наслідок. Адже зірки стають нашою далекою і незамінною лабораторією. Минуть, можливо, тисячоліття, перш ніж людина здобуде на Землі змогу створювати такі високі температури й такі тиски, як на далеких зірках. А природа розкриває свої найглибші таємниці, тільки коли на неї дуже впливають, їй і мільйона градусів замало, і те, що відбувається всередині гарячих зір, надовго лишиться загадкою. Хіба ж можна нині, коли ми живемо в такий час, якому наші нащадки заздритимуть так само гостро, як ми в дитинстві заздрили учасникам штурму Зимового палацу чи кіннотникам Котовського, — хіба можна погоджуватись на розрізненість досліджень, хіба можна миритися з суто зовнішніми, випадковими зв’язками між нашими лабораторіями? Працюємо під одним дахом, а часом буваємо дуже далекі один від одного. Ні, я за справжнє повне об’єднання зусиль. І коли кажуть, що