Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

— Алексєєв свою групу на заняття веде! — пожартував хтось із студентів.

— Гуси-гуси, — сказав співуче Алексєєв.

— Гел-гел-гел, — відповіли йому гуси, зовсім, як у дитячій грі.

— Хочете їсти? — знову запитував Алексєєв.

— Еге-ге, — відповів за гусей хтось з-поміж студентів.

Усі розсміялись. Усі, крім Алексєєва.

Гусячі марші довелося скоро припинити, бо сторожці раптом здалося, що Алексєєв підгодовує птицю неспроста. “На базар завести хочеш! — кричала вона спокійному, як завжди, Олексієві. — У, злидні кляті!”

Незабаром я познайомився з Алексєєвим, і ми швидко здружились. Його непорушний спокій виявився вимушеним. Він просто не міг сміятися, його обличчя забуло усмішку, як іноді контузія стирає з пам’яті пораненого імена рідних і друзів. Але причиною були не контузія і не поранення.

За невеликі гроші ми найняли кухню в тьоті Шури, літньої вже пухкої товстухи, що торгувала на базарі “яблучним оцтом”; над немудрим способом його виготовлення ми частенько підсміювались.

Разом з тьотею Шурою на “хазяйській половині” жила Нінка, студентка-першокурсниця, велика жартівниця. Іноді вона заходжувалась давати лад нашому парубоцькому господарству, і тоді на наші голови сипалися її уїдливі дотепи. Харчувалися ми кашею з кукурудзяного борошна, так званою мамалиґою. Часом купували кістки. З них виходив чудовий суп, кістки ми рубали сокирою на товстій дошці кухонного столу.

— Людоїди за роботою! — вигукнула якось Нінка, заставши нас за цією справою. — Замість виделок і ножів — сокири! Це прогрес, товариші фізматики.

Денний заробіток тьоті Шури дорівнював нашій стипендії, але раз на тиждень, коли нас не було вдома, вона влаштовувала обшук і забирала все їстівне, а у нас його й без того було обмаль. Альошка дуже серйозно розмовляв з тьотею Шурою, і вона охоче погоджувалася з тим, що “хоча тепер ми й студенти, та коли-небудь державі станем у пригоді”, однак дурна й смішна зажерливість незабаром знову брала гору, І тьотя Шура робила своє. Так усе це й тяглося б, та одного разу вона обпекла собі рота гарячою мамалиґою: вона знала, що ми вийшли на хвилинку, й дуже поспішала.

Вдачі Алексєєв був спокійної, рівної. Ніщо в цьому працьовитому зосередженому хлопцеві не видавало людину запальну й різку. Вперше при мені він зірвався, здавалося б, через дурницю. До тьоті Шури частенько забігала нафарбована жіночка. її хрипкий голос настирливо ліз у вуха, заважав працювати. Звичайно розмови точилися навколо порівняно недавніх пригод цієї особи з німецькими офіцерами, вихвалялася їхня рішучість, а іноді й щедрість. “Ах, Гансик, — долинуло якось із хазяйчиної кімнати, — який це був мужчина, а яка акуратність, яка точність! Скаже, повернусь о восьмій, і точно! Полетить на Запоріжжя, побомбить, побомбить, і рівно о восьмій у мене!..”

Алексєєв, який сердито морщив лоба, раптом весь спалахнув, тремтячими руками розчинив двері до тьоті Шури й за мить протяг через кухню “особу”, що впиралася. Пробігши за інерцією кроків десять, “особа” отямилась і несамовито заверещала. “Ріжуть! Ріжуть!” — долинав, усе віддаляючись, її голос. Другого дня Алексєєва викликав секретар парторганізації Краснов. Суворий і вимогливий, він терпіти не міг недисциплінованості, часто вимагав виключення того чи іншого студента, який у чомусь завинив.

— Вас викликає Краснов, — говорив декан. — Алексєєв, що ви накоїли? Це дуже погано, коли викликає Краснов. Ну, чому ви не стримались?

— Я мав поранення під Запоріжжям… Осколком… — відповів Олексій.

— Мені нічого не треба розповідати, — сказав Краснов, коли Алексєєв зайшов до його кабінету. — Нічого. Чому не живеш у гуртожитку? Треба працювати?.. Ну гаразд, тільки хай до мене брудні баби не бігають! Зрозуміло? — Краснов помовчав, потім несподівано додав: — Завтра приходь, може, ми дамо вам на двох кімнату, сидіть собі і обчислюйте…

Натовп студентів відсахнувся від дверей партбюро.

— Ну, не тягни! — почувся чийсь голос.

— Порядок, — тихо мовив Олексій і розгублено пропустив повз себе Краснова.

— Порядок? — перепитав, примружившись, Краснов і раптом різко повернувся до студентів: — Чому не на лекціях?

Всі з гамором кинулися вгору по сходах.

Алексєєв мав валізу. Надзвичайно важка, вона збуджувала у мені цілком зрозумілу цікавість. Якось Алексєєв розкрив її і ознайомив мене із схованими в ній скарбами. Валіза була повна книжок. Три томи Гурса — кращого курсу математики для математиків, кілька рідкісних мемуарів, серед них твори Ейлера і Ляпунова. Повне зібрання праць з математики й механіки Миколи Єгоровича Жуковського. Кожну книжку Альошка виймав із валізи й захоплено розповідав про ті чудові досягнення математичної думки, які містилися в ній.

— Звідки вони у тебе? — запитав я. Олексій розсміявся.

— Довелося мені якось у Ростові-на-Дону кантуватись. Рука ще в лубку була, а на поїзд ну ніяк сісти неможливо. Люди додому їхали. Хто з лазарету, хто з евакуації. Додому! Розумієш, слово яке… Багато хто на фронт поспішав. Ну, поранена людина, чи то з лазарету додому, одужувати, чи знову на фронт, людина нервова. Тут і милиці в хід пускають, а то, дивись, якогось спекулянта з мішком солі не дуже ґречно попросять… Як тільки поїзд підійде — штурм та й годі. Які там квитки! Так ось, заліз я на дах. Як зараз пам’ятаю: вагони пульманівські, пасажирські, а в кінці теплушка маленька, не на “сорок людей — восьмеро коней”, а низенька, з пласким дахом… Раптом семафор: то було відкрився, а тут спустився. Дивимось, опергрупа по дахах шастає, від тендера перевіряти почали. Мішки та рюкзаки, так і полетіли вниз, а наш же вагон останній. Всі від них дахами та до нас. Яблуку ніде впасти, кожний сподівається, що не дійдуть, семафор відкриють, і поїхали; раптом дах під нами як затріщить, а народ усередині як заволає, що тут зробилося! Дах, так прямо сідлом і осів, а ми нічого, сидимо.

— Дідьки болотяні! — кричать зсередини. — Та ви нас усіх пороздушуєте!..

Ну, ми хто як, я з даху скотився, а тут поїзд