Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук
— І цю вимогу задовольнили?
— Так, обчислення Алексєєва були загалом досить переконливі, а поворот площини орбіти, на якому він наполягав, ніяк не впливав на решту вимірів. І результат виявився вельми цікавий. Сонце, як відомо, рухається в точку неба, що знаходиться в сузір’ї Геркулеса й зветься апексом Сонця. З допомогою ж фотографій, переданих на Землю, вдалося дуже точно визначити відхилення світлового променя поблизу Сонця. Фотографії він наводить. Справді цікаво…
— Не відвертайте свою увагу, Григор’єв, ми слухаємо, — загули навколо.
— Ось погляньте, — Григор’єв підніс угору й показав усім велику фотографію з чорним диском Сонця та світлими плямочками зірок навколо, — бачите, тут видряпано стрілки проти тих зірок, зображення яких змістилося, бо світловий промінь поблизу Сонця…
— Має форму гіперболи! — вигукнув Топанов. — Я все згадав. Усе! Продовжуйте, я все потім поясню.
— Так, світловий промінь викривлюється поблизу мас, що притягають його, про це знали, та Алексєєв висловив припущення, що попереду за рухом Сонця викривлення променя буде більше, ніж з другого боку Сонця, в цьому суть передбаченої ним асиметрії.
— І дослід підтвердив розрахунки Алексєєва?
— Так, на одержаних фотографіях зміщення зірок попереду Сонця виявилося трохи більшим за можливу помилку експерименту.
— Все згадав, усе, — квапливо заговорив Топанов. — Цей експеримент якнайбезпосередніше стосується робіт Алексєєва, якнайбезпосередніше. Років півтора тому Алексєєв завітав до мене. Зайшов до кабінету, сказав, що приїхав на один день, бо його викликали в Комісію по проведенню Міжнародного геофізичного року. Почав я його розпитувати. Він сказав, що все дуже складно, та потім побачив нову парникову раму. Це була стандартна рама з натягненою на неї прозорою й пружною плівкою. На той час майже новинка, і я саме займався якимись організаційними питаннями щодо масового випуску таких рам.
— А ось з допомогою цієї плівки я, здається, міг би пояснити суть справи, — сказав Алексєєв.
Він поклав раму на стіл, зняв із полиці круглу важку чорнильницю, поставив посередині: плівка прогнулась.
— Ми такою моделлю, — сказав мені Алексєєв, — користуємось, щоб демонструвати поля тяжіння. У вас знайдеться якась кулька?
Знайшлася й металева кулька. Алексєєв, показуючи на чорнильницю, мовив:
— Хай це буде сонце. Можна кинути кульку так, що вона обертатиметься навколо чорнильниці.
Він кинув кульку, і справді, кулька зробила з десяток обертів, вона бігла по прогнутій під вагою “сонця” — чорнильниці поверхні плівки, з кожним обертом наближаючись до центра.
— А якщо ми хочемо показати наочно, як поводитиметься частинка світла, проходячи поблизу Сонця, то кульці треба надати більшої швидкості.
Алексєєв знову кинув кульку, та промчала повз чорнильницю й вискочила на підлогу.
— Бачили? — питав мене Олексій. — Помітили, що кулька йшла не прямо, а наче притягнулась до “сонця”? Сонце викликає своєрідне викривлення простору навколо себе. І я не думаю, що його можна пояснити, як робив це Ейнштейн, самим лише “заломленням гіпотетичного середовища навколо маси, що притягує”, тут… справжнє заломлення, Максиме Федоровичу.
— Але як це перевірити?
— Тільки, коли вийти за межі Землі, тільки в космосі. Земна орбіта не дозволяє перевірити точніше. Адже якщо Земля й Сонце перебувають не в порожнечі, а в якомусь середовищі, то це середовище майже зовсім невловиме… Так, так, — тільки й говорив Алексєєв. Я спитав його, чи справді він вважає, що навіть порожній простір заповнює щось таке, що ущільнюється перед Сонцем, яке рухається.
— Чи може ущільнюватись порожнеча? — перепитав Алексєєв. — Природа боїться порожнечі, казали в давнину. Природа не знає порожнечі! — скажемо ми сьогодні. Та хіба можна назвати порожнечею те, що стало колискою зірок, колискою галактик?! Лише в людській думці може існувати поняття “ніщо”, природа його не знає!
— Виходить, є щось таке, що заповнює фізичний простір? — запитав я.
— Не заповнює, ні! Є сам фізичний простір. Ось я й хочу простежити, як це “ніщо”, даючи дорогу велетню Сонцю, буде взаємодіяти з світловим променем.
— Але ж позад Сонця теж можуть виникати якісь цікаві ділянки. Адже, по-вашому, виходить, що Сонце рухається в якомусь матеріальному середовищі.
— Так, цілком правильно. До того ж динаміка цього середовища дуже складна, в ньому можуть виникати…
— Завихрення?!
Алексєєв глянув на мене й сказав:
— Обов’язково! І в одному з таких вихорів колись народилася Земля… Можливо, вся наша Сонячна система, всі планети, всі супутники планет і являють собою уречевлений зліпок таких вихорів у міжзоряному середовищі. Можливо, й зараз у якомусь куточку нашої системи відбувається непомітне, але невпинне й безперервне творення нової планети чи нових супутників. Офіційно я поставив питання про перевірку асиметричності ефекту Ейнштейна, та якщо правда на моєму боці, то це приведе до важливих висновків.
— І як же я міг забути про нашу розмову! — скінчив Топанов.
ЗОРЯНА ГОЛОВОЛОМКА
Сьогодні я застав усіх членів комісії за дивним заняттям. Біля довгого столу, що стояв під деревами, сиділи дуже серйозні й ділові люди і розв’язували головоломки. Якось я мав нагоду бачити в парку культури та відпочинку приблизно такі ж дротяні головоломки. З фігур, вигадливо зігнутих із товстого сталевого дроту, треба було зняти кільця; деякі фігури з’єднати в одну; Інші, навпаки, розібрати на складові частини. Весь фокус полягав у тому, що дротяну фігуру потрібно було якось скласти чи повернути, щоб кільце знялось без будь-яких зусиль. На щасливця всі довкола дивилися із заздрістю, нервово смикали закрутки своїх дротяних закарлючок, а переможець тим часом думав:
“І як це мені вдалося?”
Кожен з моїх товаришів тримав у рука вигадливі фігури, виготовлені з пласких металевих стрижнів. Деякі стрижні були мідні, інші з якогось сріблястого сплаву. Топанов
