Хранителі - Дін Кунц

Ретривер стрибнув на підлогу і подріботів назад до полиць з іншого боку арки, де продовжив обнюхувати ті томи, до яких міг дотягнутися. Трейвіс міг навіть заприсягтися, що пес із ностальгією дивиться на книги, що стояли на верхніх полицях.

Напевне, десь хвилин із п’ять Трейвіс ходив за псом; його не полишало зловісне передчуття, що скоро трапиться щось дуже важливе. Він показував псу обкладинки безлічі романів, переказуючи сюжети одним-двома реченнями. Він ніяк не міг дотямити, чого хоче від нього цей занадто розумний песик. Звісно, він не міг розуміти сюжети, які Трейвіс розповідав йому, але, здавалося, уважно слухав. Трейвіс знав, що він, найімовірніше, неправильно витлумачує поведінку тварини, приписує їй хитромудрі наміри, яких насправді і близько не було. Але все ж у його голові крутилося погане передчуття. Поки вони з цікавістю займалися пошуками, Трейвіс щомиті очікував на якесь страшне одкровення і водночас почувався все більше ошуканим і дурнішим.

Художні смаки Трейвіса були доволі хаотичними. Серед томів на полицях були «Щось лихе насуває» Бредбері, «Довге прощання» Чандлера; «Поштар завжди дзвонить двічі» Кейна та «І сонце сходить» Гемінґвея; дві книжки Річарда Кондона й один роман Енн Тайлер; «Вбивству потрібна реклама» Дороті Лі Сейєрс та «П’ятдесят два до виплати» Елмора Леонарда.

Нарешті пес відвернувся від книжок і подався у центр кімнати, де, явно чимось збуджений, почав ходити туди-сюди. За якийсь час він зупинився навпроти Трейвіса і тричі гавкнув.

— Що трапилося, хлопче?

Пес завив, подивився на заставлені полиці, поколував трохи і знову втупився в книги. Здавалося, він засмучений і роздратований, та ще й дуже сильно.

— Я більше не знаю, чим можу зарадити, хлопче, — сказав Трейвіс. — Бог знає, що в тебе на думці і що ти хочеш мені сказати.

Пес чмихнув і обтрусився. Знічено опустивши голову, він покірно повернувся на диван і влігся на подушках.

— Все? — запитав Трейвіс. — Ми просто здамося?

Пес глянув на Трейвіса вологим, сумним поглядом. Чоловік відвернувся від нього і повільно перевів погляд на книжки, ніби вони не лише містили інформацію на своїх сторінках, а й несли якесь зашифроване повідомлення; здавалося, що їхні різноколірні корінці були дивними рунами забутої мови, які слід витлумачити, аби дізнатися якусь дивовижну таємницю. Але це було понад сили Трейвіса.

Повіривши, що він стоїть на самому краю якогось великого відкриття, Трейвіс відчув глибоке розчарування — ще більше, ніж пес, проте він не міг на подобу ретривера просто скрутитися на дивані, покласти голову і все забути.

— Що, в біса, відбувалося? — запитав він.

Пес загадково поглянув на нього.

— Що означала вся оця метушня з книжками?

Пес дивився на нього.

— Що в тобі особливого? Чи, може, мені вже геть знесло дах і всі мізки звіялися з голови?

Пес лежав нерухомо; здавалося, що він от-от заплющить очі й засне.

— Якщо ти тільки спробуєш позіхнути, дідько б тебе вхопив, то отримаєш копняка.

Пес позіхнув.

— Чортовий покруч, — промовив Трейвіс.

Ретривер знову позіхнув.

— Так. Що ти маєш на увазі? Ти навмисне позіхаєш, бо я так сказав, і хочеш мене подражнити? Чи ти просто так собі позіхаєш? Як я повинен це розуміти і що це означає?

Пес зітхнув.

Трейвіс теж зітхнув і, підійшовши до одного з парадних вікон, задивився на ніч, де розкидисті гілки канарської фінікової пальми химерно підсвічувалися тьмяним жовтуватим світлом вуличних натрієвих ліхтарів. Він почув, як пес зістрибнув із дивана і вибіг з кімнати, проте вирішив не втручатися у його дії. Зараз він би вже не витримав ще одного розчарування.

Ретривер шумів на кухні: звідти чулося якесь брязкання, а потім тихеньке постукування.

Трейвіс зрозумів, що пес п’є воду зі своєї миски.

Через кілька секунд він почув, як пес повертається. Він зупинився біля Трейвіса і потерся об його ногу.

Глянувши вниз, Трейвіс побачив, що пес тримає в зубах бляшанку пива «Курз». Трейвіс узяв запропоновану бляшанку і відчув, як вона холодить пальці.

— Ти взяв її з холодильника!

Здавалося, пес посміхається.

2

Коли Нора Дейвон готувала вечерю на кухні, знову задзвонив телефон. Вона молила Бога, щоб це був не Стрек.

Але це був він.

— Я знаю, що тобі потрібно, — промовив Стрек. — Я знаю, що тобі потрібно.

Нора хотіла сказати: «Я навіть не приваблива. Я проста похмура стара діва. Чого ти хочеш від мене? Я захищена від твоїх залицянь, бо негарна. Хіба ти сліпий?» Але вголос вона не змогла нічого сказати.

— Ти знаєш, що тобі потрібно? — запитав він.

До Нори нарешті повернувся голос, і вона промовила:

— Дай мені спокій.

— Я знаю, що тобі потрібно. Можливо, ти не знаєш, але я знаю.

Цього разу вона першою кинула слухавку, грюкнувши нею так, що, напевне, у нього заболіло у вусі.

О 8:30 вечора телефон задзвонив знову. Нора саме сиділа в ліжку, читаючи «Великі сподівання» та смакуючи морозиво. Її так спантеличив перший дзвінок, що вона впустила ложку в тарілку і