Хранителі - Дін Кунц

Минуле — це початок початку, і все, що було, і все, що є, — всього лише сутінки світанку.

Зустріч двох особистостей чимось схожа на контакт двох хімічних речовин: за найменшої реакції змінюються обидва елементи.

1

Вісімнадцятого травня Трейвіс Корнелл прокинувся о п’ятій ранку. Йому сьогодні стукнуло тридцять шість. Він узув величезні туристичні чоботи, надів джинси та картату вовняну блакитну сорочку з довгими рукавами, відтак сів у пікап і поїхав на південь від свого будинку в Санта-Барбарі. Його шлях пролягав до сільської місцевості в каньйоні Сантьяґо, що розташовувався на східному кордоні округу Оріндж, на південь від Лос-Анджелеса. Трейвіс прихопив із собою лише пакунок печива «Орео», велику флягу «Кул-ейду»[1] зі смаком помаранчів та заряджений «cміт-вессон» 38-го калібру (модель Chief’s Special).

Під час поїздки, що тривала дві з половиною години, він не вмикав радіо, не наспівував і не насвистував жодних мелодій, як це зазвичай роблять чоловіки на самоті. Частину дороги він їхав повз Тихий океан, що розкинувся справа. Над його ранковими водами нависав удалині темний горизонт, важкий і холодний, наче сланець. Але ближче до берега світанковий краєвид вигравав фіолетовими та рожевими відтінками — так наче хтось порозкидав пелюстки чебрецю і троянд. Трейвіс укотре замилувався красою океанічних вод, що мерехтіли у вранішньому промінні.

Це був худорлявий жилавий чоловік із глибоко посадженими темно-карими очима, такого ж кольору, як і його волосся. В нього було вузьке обличчя з високими вилицями, аристократичний ніс і ледь загострене підборіддя. Це аскетичне обличчя більше б личило монаху якогось ордену, котрий досі свято вірив у самокатування й очищення душі через страждання. Один лиш Бог знав, що йому довелося пережити.

Проте іноді на його обличчі проступав приємний, відкритий і теплий вираз. Колись його посмішка звабила не одну жінку. Але це все було в минулому, і посмішка віддавна вже не осявала його лиця.

«Орео», фляга та револьвер покоїлись у маленькому зеленому нейлоновому рюкзаку з чорними лямками, що лежав на сидінні збоку. Іноді, коли Трейвіс поглядав на рюкзак, йому здавалося, що він бачить крізь тканину свій заряджений Chief’s Special.

З шосе, що вело в каньйон Саньяґо в окрузі Оріндж, він звернув на вужчу дорогу, а потім — на сільський гостинець, хоча це й було згубно для шин. Десь о пів на дев’яту він припаркував свій червоний пікап на придорожньому майданчику під густою наїженою кроною канадської сосни.

Трейвіс закинув рюкзак за плечі й пішов підніжжям Санта-Ани. Він ще змалку вивчив тут кожен схил, долину, ущелину та хребет. У його батька була кам’яна хижка у верхній частині каньйону Святого Джима — напевне, у найвіддаленішому з обжитих каньйонів, — тому Трейвіс тижнями тинявся безлюдними землями, що розкинулися на декілька миль.

Він обожнював ці дикі каньйони. Коли був ще хлопчиком, у цих лісах водилися чорні ведмеді. Зараз їх уже не стало. Траплялися ще олені-мули, хоча значно рідше, ніж пару десятиріч тому. Проте мальовничий гористий ландшафт, буйна і розмаїта рослинність зоставалися в повній цілості. Трейвіс усе йшов і йшов під навісом, утвореним кронами каліфорнійських дубів і платанів.

Час від часу йому траплялися поодинокі хатини й поселення. Та жменька людей, що замешкували тут, у каньйоні, — такі собі відлюдники, які вірили у близький кінець цивілізації, але не зважувалися переїхати у віддаленіші закутки. У більшості вони були простими людьми, яким остогидло гамірне сучасне життя, і вони жили тут собі на втіху, чудово обходячись без каналізації та електрики.

Хоч каньйони здавалися віддаленими, передмістя поступово підступало до них. У радіусі сотні миль у тісно заселених містечках округу Оріндж та Лос-Анджелеса проживало майже десять мільйонів людей. Поселення постійно розширювалися.

Але зараз на цей дикий край опускалося божественне світло, яке, здавалося, очищує все довкола, наче дощ, повертаючи йому первісну чистоту.

Трейвіс присів на широкому плоскогір’ї і зняв рюкзак. Тут, на цьому голому хребті, майже нічого не росло, і навіть куца трава, що пробилася під час короткого сезону дощів, уже встигла висохнути і пожовтіти.

Десь за п’ятнадцять метрів від Трейвіса на камені вигрівалася півтораметрова змія-гримучка.

Злісно здійнявши свою клиноподібну голову, вона уважно подивилися на чоловіка.

У дитинстві на тутешніх пагорбах Тревіс убив купу змій-гримучок. Зараз він дістав із рюкзака револьвер, підвівся з каменя і зробив кілька кроків у її бік. Вона випросталась і пильно глянула на нього.

Трейвіс, узявши револьвер в обидві руки, зробив ще кілька кроків, наблизившись на відстань, достатню для прицільної стрільби.

Змія зашипіла. Скоро вона зрозуміє, що не зможе напасти з такої відстані, і спробує втекти.

Хоча Трейвіс не сумнівався, що завиграшки влучить у ціль, він із подивом відчув, що не може натиснути на спусковий гачок. Колись, приходячи на ці пагорби, він