Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн

Але заснув не одразу. Приємна розмова з Пат, здавалося, розбудила його й дала полегшення. Він все ще не спав, коли прийшла Доун.

Він вигукнув:

— Хто там?

— Доун[94].

— Світанок ще не настав — зараз лише... О...

— Так, Джубал. Це я.

— Прокляття, я думав, що зачинив двері на засув. Дитинко, виходь звідси... Гей! Злізь з мого ліжка, негіднице!

— Так, Джубале. Злізу. Але спочатку хочу тобі дещо сказати.

— Що?

— Я дуже давно люблю тебе. Майже так сам давно, як і Джилл.

— Що ж, дуже добре. А тепер досить верзти дурниці; забирай звідси свій гарненький задок.

— Я так і зроблю, Джубале, — смиренно промовила вона. — Але я хочу, щоб ти спочатку дещо почув. Щось про жінок.

— Я не хочу слухати цього зараз. Розкажи мені вранці.

— Зараз, Джубале.

Він зітхнув.

— Говори. Але залишайся там, де й стоїш.

— Джубале... Мій любий брате. Чоловіки надто багато уваги приділяють тому, як ми, жінки, виглядаємо. Тож ми намагаємося бути вродливими — бо це чеснота. Я раніше була стриптизеркою, — ти це знаєш. Це також була чеснота: дозволяти чоловікам насолоджуватися моєю красою, отримувати насолоду від того, ким я для них була. Я вважала власною заслугою те, що я могла їм дати саме те, що їм було потрібно.

Але, Джубале, жінки — це не чоловіки. Ми цінуємо те, ким людина є насправді. Інколи ми ставимо безглузді запитання, — наприклад: «Він багатий?», або — «Чи подбає він про моїх дітей і чи буде для них хорошим батьком?» А інколи жінки думають і так: «А він добрий?» Чи він — такий, яким є ти, Джубале. Це і є та краса, яку ми в вас бачимо, — і вона відрізняється від краси, яку ви бачите в нас. Ти прекрасний, Джубале.

— О Господи!

— Думаю, що ти говориш правильно. Ти є Бог, і я є Бог. І ти мені потрібен. Пропоную тобі воду. Чи розділиш ти зі мною воду і чи зблизишся зі мною?

— Гм... Послухай, крихітко, — якщо ти розумієш, що пропонуєш...

— Ти ґрокнув, Джубале. Щоб розділити разом все, що в нас є. Самих себе.

— Думаю, так. Моя люба, у тебе було безліч можливостей розділити це... Проте... Сам я... Що ж, Доун, ти на кілька років спізнилась. Мені й справді шкода, повір. Дякую. Велике спасибі. Тепер йди і дозволь старій людині поспати.

— Ти поспиш, коли очікування наповниться. Джубале... Я не можу позичити тобі сил. Та я ґрокаю, що це і непотрібно.

(Чорт забирай, це й справді було не потрібно!)

— Ні, Доун. Дякую, люба.

Вона стала на коліна і вклонилася йому.

— Тоді лише одне слово. Джилл говорила мені, що коли ти сперечатимешся, щоб я заплакала. Мені відпустити сльози на твої груди? І розділити воду в такий спосіб?

— Завтра я відлупцюю Джилл різкою!

— Так, Джубале. Я починаю плакати, — вона не створила ані звуку, але вже через секунду чи дві тепла, велика сльоза впала йому на груди, а за нею полилися й інші, одна за одною... І ще одна... І ще. Доун майже нечутно схлипувала.

Джубал вилаявся й потягнувся до неї... І підкорився неминучому.

Розділ 36

Джубал прокинувся бадьорим і щасливим. Він відчував, що добре відпочив — і що почувається перед сніданком краще, ніж будь-коли. Впродовж більш ніж тривалого часу він намагався впоратися з цим зазвичай темним періодом в житті — між прокиданням і першою чашкою кави, — втішаючи себе думкою про те, що завтра, можливо, стане легше.

Цього ранку Джубал впіймав себе на тому, що насвистує — і що в нього це дуже погано виходить. Він помітив це, замовк — а потім забув і засвистів знову. Він побачив своє відображення у дзеркалі, іронічно гмикнув, а потім широко посміхнувся:

— Ти невиправно старий розпусник. І тебе будь-коли можуть відправити на бійню.

Він помітив на грудях сиву волосину, висмикнув її та, не надто переймаючись безліччю інших, не менш сивих, продовжив готувати своє обличчя до зустрічі зі світом.

Коли він вийшов з кімнати, біля дверей стояла Джилл. Випадковість? Ні, він більше не вірив у жодні «збіги обставин» у цьому ménàge[95]. Тут все працювало злагоджено, мов запрограмоване комп'ютером. Вона кинулась просто йому в обійми.

— Джубале... О, ми так тебе любимо! Ти є Бог.

Він повернув їй поцілунок з такою ж теплотою, яку отримав, ґрокнувши, що було б лицемірним цього не зробити, — і усвідомив, що поцілунки Джилл, без сумніву, відрізняються від поцілунків Доун, проте це можна радше відчути, аніж сформулювати.

Через якийсь час він відсторонився, однак не відпустив її.

— Ти, маленька Мессаліна[96]... Адже це ти все це підлаштувала!

— Джубале, любий... Ти був прекрасний!

— Гм... Як, у біса, ти знаєш, на що я був здатний?

Вона невинно глянула на нього.

— Ну, Джубале, я в цьому не сумнівалася ще відколи ми з Майком вперше оселилися в твоєму домі. Бачиш, уже навіть тоді, коли Майк впадав у транс, він міг бачити все, що його оточувало, навіть на досить великій відстані, — а інколи дивився на тебе, щоб поставити питання чи щоб дізнатися, чи ти ще не спиш.

— Але я спав сам! Завжди.

— Так, любий. Проте я мала на увазі не зовсім це. Пам'ятаєш, — мені завжди доводилося пояснювати Майку те, чого він не розумів.

— Ррррр! — він вирішив не розпитувати далі. — Все одно, тобі не слід було все це влаштовувати.

— Я ґрокаю, що ти говориш не те, що відчуваєш у твоєму серці, Джубале... І ти ґрокаєш, що я говорю правильно. Ти був нам потрібен тут, у Гнізді. Повністю й до кінця. Ми потребували тебе. Оскільки твоїми чеснотами є сором'язливість і стриманість, ми зробили все, що могли, щоб привітати тебе, при цьому не образивши. І ми не образили тебе, якщо я правильно ґрокаю.

— Хто це «ми»?

— Це було повне Розділення з усім Гніздом, як ти ґрокаєш, — і ти був там. Майк призупинив усі свої справи, щоб він там не робив,