Остання збірка - Роберт Шеклі
Імовірно, що вони дійшли висновку про те, що й самі -живі істоти.
Ніхто ніколи не казав їм протилежного. До того ж у багатьох аспектах вони діють як живі організми.
Гелсена охопили колишні страхи. Він здригнувся й поспішно вийшов з ремонтної майстерні. Треба швидше відшукати Макінтайра!
Сестра подала хірургові тампон.
— Скальпель!
Вона поклала йому в руку скальпель. Він зробив перший розріз і раптом помітив сторонній об'єкт.
— Хто впустив сюди цю штуку?
— Не знаю, — відгукнулася сестра, її голос через марлеву пов'язку пролунав глухо.
— Заберіть її звідси.
Сестра замахала руками на блискучу крилату машину, але та кружляла в неї над головою.
Хірург продовжував робити розріз, але це вдавалося йому недовго.
Металевий птах відігнав його вбік і насторожено спостерігав, охороняючи пацієнта.
— Зателефонуйте на фабрику! — скомандував хірург. -Нехай вони її вимкнуть.
Сторожовий птах не давав вчинити насильство над живою істотою.
Хірург безпорадно дивився, як на операційному столі помирає хворий.
Сторожовий птах кружляв високо над рівниною, вкритою мережею доріг, що розходилися в усі боки, спостерігав, і чекав. Уже багато тижнів він працював без ремонту й техогляду. Відпочинок і ремонт стали недосяжні, оскільки сторожовий птах не міг допустити, щоб його — живий організм — убили. Саме так сталося з тими, що поверталися на завод.
До програми сторожових птахів було закладено наказ через певні проміжки часу повертатися на завод. Але сторожовий птах корився наказові більш непорушному: охороняти життя, в тому числі своє власне.
Означення вбивства безмежно розширилося, охопити його стало неможливо. Але сторожовий птах на це не зважав. Він реагував на всі сигнали, звідки б вони не надходили і яким би не було їхнє джерело.
Після того як сторожові птахи виявили, що вони самі — також живі істоти, у блоках їхньої пам'яті виникло нове означення живого організму. Воно мало безліч варіантів і різновидів.
Сигнал! Усоте за цей день сторожовий птах ліг на крило й стрімко поринув униз, поспішаючи запобігти вбивству.
Джексон позіхнув і зупинив машину на узбіччі. Він не помітив у небі блискучої цятки. Йому не було чого остерігатися. Адже за всіма людськими уявленнями він і не думав про вбивство.
„Гарне місце, щоб трохи поспати», — подумав він. Сім годин без перепочинку вів машину, тож не дивно, що очі злипаються від утоми. Джексон простягнув руку, щоб вимкнути запалювання...
Щось відкинуло його до стінки кабіни.
— Ти що, здуріла? — запитав він сердито. — Я хочу лише...
Він знову простяг руку, і його знову вдарило.
У Джексона вистачило глузду не робити третьої спроби. Він щодня слухав радіо і знав, як чинять сторожові птахи з непокірливими.
— Дурна залізяка, — сказав він механічному птаху, який завис над ним. Машина нежива. Я не збираюсь її вбити.
Але сторожовий птах знав одне: певні дії припиняють діяльність організму. Автомобіль — це, безумовно, організм, що функціонує. Він зроблений з металу, як і сам сторожовий птах. І він рухається...
— Без ремонту й підзарядки в них вичерпається запас енергії, — сказав Макінтайр, відсуваючи купу папірців.
— І коли це станеться? — поцікавився Гелсен.
— За півроку, за рік. Для гарантії скажемо рік.
— Рік... — повторив Гелсен. — За цей час усьому настане кінець. Чув останню новину?
-Яку?
— Сторожові птахи вирішили, що Земля — живий організм, і не дають фермерам її орати. Все інше, звісно, теж живе: кролики, жуки, мухи, вовки, комарі, леви, крокодили, ворони, а також менші форми життя, такі як бактерії.
— Це я знаю, — сказав Макінтайр.
-А ти кажеш, вони видихнуться за півроку-рік. Йдеться про зараз? Що ми їстимемо через півроку? Інженер потер підборіддя.
— Так, треба щось робити швидко й негайно. Рівновага у природі летить до біса.
-Швидко — це м'яко сказано. Треба щось робити тут і зараз. — Гелсен закурив сигарету, тридцять п'яту за цей день. — Принаймні я можу заявити: «А я ж вам казав!» Та втіхи з того мало. Я винний не менше, ніж решта дурнів-машинофілів.
Макінтайр не слухав. Він думав про сторожових птахів.
— Це схоже на засилля кроликів у Австралії.
— Повсюди росте смертність, — сказав Гелсен. — Голод. Повені. Не можна спилювати дерева. Лікарі не можуть... Що ти казав про Австралію?
— Кролики, — повторив Макінтайр. — в Австралії їх зараз майже не залишилося.
— Чому? Як їх винищили?
— Вивели якийсь мікроб, що вражає лише кроликів. Гадаю, його переносять комарі...
— Дій, — сказав Гелсен. — Вигадай що-небудь. Терміново порадьтесь з інженерами інших концернів. Якнайшвидше. Може, усі разом щось і вигадаєте.
— Гаразд, — сказав Макінтайр. Він схопив аркуш паперу, що був під рукою, і сів до телефону.
— Ну, що я казав? — промовив офіцер Селтрикс, з усмішкою дивлячись на капітана. — Казав я вам, що всі вчені — психи?
— Я, здається, й не заперечував, — зауважив капітан.
— Так, але ви таки сумнівалися.
— Тепер не сумніваюсь. Можеш іти. У тебе повно роботи.
— Знаю. — Селтрикс дістав револьвер, перевірив, чи він у порядку, і знову поклав у кобуру. — Всі наші хлопці повернулися, капітане?
— Всі? — Капітан криво усміхнувся. — У нашому відділі тепер у півтора раза більше людей. Такої кількості вбивств ще ніколи не було.
— Звісно, — сказав Селтрикс. — Сторожовим птахам ніколи, вони рятують вантажівки і не дають павукам полювати на мух.
Він попрямував до виходу, але зупинився й на прощання промовив:
— Запам'ятайте моє слово, капітане, усі машини — безнадійні дурні.
Капітан кивнув.
Тисячі сторожових птахів намагалися перешкодити мільйонам убивств — безнадійна справа! Але сторожові птахи не знали, що таке надія. Позбавлені свідомості, вони не раділи успіхам і не впадали у розпач у разі невдачі. Вони терпляче робили свою справу, реагуючи на кожний отриманий сигнал.
Вони не встигали всюди, але в цьому й не було потреби. Люди швидко зрозуміли, що може не сподобатися сторожовим птахам, і намагалися нічого подібного не робити. Це було небезпечно. Птахи надто швидкі й чутливі — вони миттєво прибували на місце.
Зараз вони діяли рішучіше, ніж спочатку. У їхній первинній програмі було зазначено: якщо інші засоби не допомагають, убивцю треба знищити.
Навіщо церемонитись з убивцею?
Це обернулося
