Чорні Журавлі Всесвіту - Володимир Дмитрович Михайлов
Роботи підпливли трохи ближче, і стало чітко видно, що “гребені” їхні складаються з багатьох тонких і гнучких важелів. Вони помалу рухались, плавно, в усі боки, немов механізми, розминали, наче піаністи, пальці.
— Ого, це ж скільки у них ступенів вільності? — сказав Азаров.
— Мені це дуже не подобається, — озвався Калве стурбовано. — Це нагадує…
І в цю мить — наче його слова були командою — роботи різко змінили напрямок, поділились на дві групи. Одна з них рушила до головної частини, друга — до корми ракети. Щупальця заворушились, витяглись наперед.
— Тримайте їх! — крикнув Калве, кидаючись до ракети.
Блиснув райдужний розряд, за ним ще й ще один…
— Обережно! — щосили вигукнув Коробов. — Триматись подалі!
Над ракетою здійнялися струмені блакитного диму. Крізь них невиразно було видно, як роботи в двох місцях наче присмоктались вигнутими важелями до бортів ракети. Знову блиснув розряд, за ним ціла серія, а потім розряди злилися в суцільне полум’я. Язик був схожий на факел газової горілки — тільки газ не міг би горіти в цій атмосфері, — і такий яскравий, що засліплював очі. Здавалось, навколо ракети запалало все повітря.
Затуляючи очі від нестерпного сяйва притуленими до обличчя пальцями, Калве все ж розгледів, що вогняний язик встромився в тіло корабля і повільно повів тонку лінію розрізу…
— Ракета! — тільки й встиг вигукнути він, і в ту ж хвилину Коробов дико закричав: “Бий!” — і кинувся на найближчого робота. Тут уже було не до ввічливості, не до міжпланетної дипломатії, — це був справжнісінький напад на корабель, і треба було захищатись.
Коробов, розмахнувшись, рубонув по найближчому роботу, але інструмент відскочив від непроникного панцира. Автомати працювали, ніби ніхто й не пробував їм перешкодити, і розрізи в тілі ракети все глибшали і глибшали; вони йшли так рівно, наче ракета лежала на операційному столі, під ножем найдосвідченішого марсіянського хірурга, оточена цілим почтом вогнедишних асистентів.
— Треба перекидати! — крикнув Калве, і всі троє навалились на робота, що висів невисоко над підлогою, намагаючись перекосити його, відтягти вбік. Та конус одразу ж набув попереднього положення (очевидно, його рівновагу регулювали спеціальні пристрої), один з важелів повільно, ніби нерішуче, зігнувся, потягся до Азарова. Коробов ледве встиг, підставивши ногу, кинути Азарова на підлогу.
— Божевільні! А якщо він ударить? — крикнув Коробов. — Так ми їх не зупинимо…
Короткий гуркіт прокотився по залу. З корми ракети вирвався вогняний меч, вдарив у робота, що висів неподалік. Той миттю вкрився бульбашками, щупальця його безсило згорнулись. За секунду понівечений механізм перекинувся набік, шарпнувся, немовби з останніх сил, і впав, аж задвигтіла підлога.
Здавалось, покинутий людьми корабель вирішив оборонятися власними силами. Вражений цим видовиськом, Коробов підстрибував на місці, стиснувши кулаки, кричав: “Дай їм ще… ще дай!” І раптом із жахом зрозумів, що сталося: автомати зачепили своїми горілками баки з пальним. Пальне не могло спалахнути в інертній атмосфері, та, мабуть, якийсь надміру запопадливий робот розрізав і бак, наповнений окислювачем.
В будь-яку мить міг статися вибух, який розніс би увесь ангар! Коробов хотів уже крикнути, щоб товариші рятувалися…
Та в цю мить вогняний смерч погас. Решта роботів витягла по одному щупальцю в бік гогітливого полум’я. Здійнялась коричнева хмарка, і полум’я одразу вщухло.
Відтак знову почулися лункі удари: це майже одночасно в носовій і кормовій частинах ракети впали на підлогу два вирізані шматки оболонки. І зразу ж, немов тільки цього вони й хотіли, роботи втягли щупальця і почали повільно віддалятися в бік відчинених люків, з яких так несподівано недавно з’явилися,
Атака з незрозумілої причини обірвалась, та будь-якої хвилини можна було чекати, що вона повториться. Треба було рятувати на кораблі все, що ще можна врятувати…
Коробов поквапливо відшукав аварійну кнопку. Люк і внутрішні двері розчинились навстіж. Калве, переборюючи опір повітря, яке виривалося з ракети (тепер було вже не до нього), кинувся у відсік, де зберігались переносні балони кисневого резерву, обхопив один, напружившись, підняв і вузьким коридорчиком, чіпляючись за стіни то балоном, то скафандром, поволік до виходу. Коробов подався в акумуляторну: про всяк випадок слід було подумати про врятування хоч би частини акумуляторів; залишитися без енергії було навряд чи краще, ніж без кисню чи продовольства, рятувати які тепер взявся Азаров.
Поставивши балон на підлогу, Калве кинувся по наступний, проте не міг не забігти по дорозі в рубку — понад усе його турбували кібернетичні установки ракети, сховані за облицюванням стін…
Він пробув там не більше хвилини і вийшов з блідим обличчям, похитуючись: така жахлива була картина розгрому, яку він побачив. З люттю він вчепився в черговий балон, звалив його на плече, напружився і взяв ще один під пахву.
Ще не розуміючи, що ракету втрачено, вони рятували й далі з неї все, що можна було. Азаров викидав з люка резервні блоки рації, прозорі мішки з продуктами та аварійним запасом води — його везли з собою на випадок відмови регенераційної установки, і ось тепер він знадобився: регенераційні апарати витягти з ракети було неможливо. Коробов виніс з рубки бортовий журнал разом з мікрофоном і сховищем магнітних стрічок. Обережно поклавши його на підлогу, він, перед тим як знову вилізти на естакаду, спитав у Калве:
— А може, вони зовсім пішли? Може, нарешті, втрутяться ці?..
Калве підвів обличчя, по якому — видно було — збігали струмочки поту, на мить замислився, перш ніж відповісти, і завмер, побачивши, як повільно піднялась, поповзла вгору пластинка вхідних дверей. Він впустив додолу коробку з плівкою, яку щойно виніс із ракети, вона покотилась по підлозі… Коробов закляк на місці.
На порозі з’явились дивні постаті. Приблизно такі ж на зріст, як і люди,
