Чорні Журавлі Всесвіту - Володимир Дмитрович Михайлов

Мовчки, широко розплющивши очі, Коробов і Азаров вдивлялися в постаті, що наближались, — у чорних мішкуватих скафандрах. У циліндричних шоломах не було видно жодного прозорого віконця, яке давало б можливість розгледіти обличчя прибулих.

Коробов промимрив:

— Ось вони… господарі!

Азаров не витримав і тремтячим голосом закричав:

— Негайно… негайно припиніть! Ви ж розумні істоти! Що ви наробили?!

Він кричав, не думаючи, що господарі супутника можуть його й не почути, а навіть почувши, не зрозуміють…

Невідомі прискорили ходу. Вони рухались один трохи попереду іншого і, здавалося, зовсім не збиралися розпочинати переговори. Ось перша чорна постать, незграбно перевалюючись, побігла до ракети, за нею, точно, тільки з деяким запізненням, повторюючи всі її дії, побігла й друга… Калве в заціпенінні стежив за майже людськими рухами цих представників невідомого світу. Вони поспішали, очевидно, завершити роботу, яку розпочали їх слухняні автомати.

Азаров вихопив із затискача універсальний інструмент, і коли перша з постатей порівнялася з ним, різко ступив наперед. Калве в трагічному жесті підніс обидві руки, Коробов увесь напружився, подався вперед: чи то відтягти Азарова назад, чи допомогти йому, якщо розгнівані господарі почнуть з ним розправлятись, — він і сам як слід не встиг збагнути.

Сутички не сталося. Мабуть, господарі не були забіяками. Вони навіть не спробували захищатись. Тільки одна з постатей — та, що була вищою на зріст, — пробігаючи мимо, на мить зупинилась, піднесла руку і цілком зрозумілим, зовсім людським, докірливим жестом постукала себе по шоломі. Азаров з несподіванки відскочив, нервово засміявся…

Чужі, чіпляючись за естакаду, лізли в ракету. Ось вони вже сховалися в люці. Тоді й люди опам’ятались, кинулись за ними: в тісній ракеті господарі не змогли б ухилитися від пояснень. Коробов вскочив у люк перший, важко переводячи дух, озирнувся. Нікого не було. Він кинувся в рубку — і там порожньо. Тоді він помчав коридором в інший бік. За ним, гупаючи, бігли Азаров і Калве.

Прибулі виявились у кисневому відсіку. Вони поквапливо витягали з затискачів заряджені кисневі балони — ті самі, що підключалися до скафандрів. Потім заметушились, допомагаючи один одному.

Земляни стояли нерухомо, погрозливо, заступаючи вихід з тісного приміщення. Азаров усе ще стискав у руці універсальний інструмент. Калве гарячково мізкував, як зав’язати розмову, як знайти спільну мову, спробувати пояснити, що сталося якесь непорозуміння, попрохати в господарів допомоги, яку вони, звісно, могли подати…

В цей час обидві постаті випрямились. Чорні скафандри розстебнулись, упали — і під знайомим прозорим шоломом Коробов побачив безмежно дороге розлючене обличчя Сенцова.

Обережно, щоб не зачепити чогось, не зрушити з місця, п’ятеро космонавтів повільно пробиралися коридором чужої ракети.

Свій корабель, який чесно служив від самої Землі, вирішили залишити — тимчасово, як вони казали, хоч у душі кожен розумів, що люба серцю ракета більше не злетить. Надто великими виявились пошкодження, яких завдали оскаженілі роботи. В обшивці ракети прорізано два широкі отвори: один у носовій частині, другий неподалік від корми корабля. Ракету було розгерметизовано, а головне — повністю виведено з ладу кібернетичні пристрої, що виявилися саме на шляху розжарених струменів горілок. Відновити їх, як сказав після поверхового огляду Калве, неможливо, а летіти без них нічого й думати.

Тому космонавти зробили те єдине, що їм лишалося: зняли з ракети все, що могло становити для них якусь цінність, і перенесли в чужий корабель. Тут хоч можна було скинути скафандри й перепочити, подумати, що робити далі.

Вони розуміли: сталося непоправне. Та серце відмовлялось вірити, що будь-яку надію повернутись на Землю відрізано і довгі роки — чи скільки ще залишилось жити — їм судилося провести на цьому супутнику. Мабуть, вираз “довгі роки” був надто оптимістичний: із своєї ракети їм пощастило врятувати лише кисневий резерв. Демонтувати регенераційні установки за цих умов без спеціальних механізмів було неможливо. Щоправда, в чужій ракеті теж був кисень, але скільки його ще лишалося в резервуарах, невідомо: подача могла припинитись у будь-яку мить.

А якщо й вистачить кисню, то попереду на них чигають ще голод і спрага: коли буде вичерпано всі запаси, які є в ракеті і розраховані тільки на час рейсу, з невеликим аварійним резервом.

…Проте так чи інакше відстрочку вони одержали. Тепер Сенцов і Раїн, що вже побували в тутешній ракеті, впевнено вели товаришів.

Космонавти проминули одну поперечну перегородку. За нею коридор одразу поширшав, підлогу його було викладено дивними, неправильної форми плитками. Космонавти йшли, і весь час їх переслідувало почуття незручності, яке охоплює людину, що випадково потрапила до чужої квартири у відсутність господарів, коли на кожному кроці відкриваються якісь несподівані, інтимні, милі для вузького кола, але нічого не значущі для сторонніх подробиці.

Поза ракетою цього почуття не було, як не було й самого відчуття домівки: надто вже просторі, як для землянина, були і ангар, і весь супутник і занадто зрозумілим було суто технічне призначення всіх його приміщень та установок. Тут же були інші масштаби, які можна було порівняти з земними, й ті самі деталі та дрібниці, що тільки й роблять живим усяке житло, деталі, що вказують не лише на думку, але й на почуття розумної істоти: візерунок підлоги, дивне забарвлення стін, яке непомітно переходило одне в одне, — з різних точок зору те саме місце сприймалося то зеленим, то золотистим, а то раптом густо-синім, з якимись світлими прожилками. Освітлювальні плафони точно повторювали форму самого корабля; дзеркальні пластини біля дверей: невідомим господарям властиве було, очевидно, прагнення пишності, святкового блиску (а для справжнього зореплавця завжди був і лишається святом кожен