Чорні Журавлі Всесвіту - Володимир Дмитрович Михайлов

Коробов почав викликати Азарова. Ракета не відповідала.

— Знову порушення зв’язку, — сказав Калве. — Іонізація, чи що, впливає?

Коробов щось пробурчав; набрав у легені побільше повітря і, повернувши регулятор на повну потужність, ревнув у мікрофон так, що тонко задзвеніло, резонуючи, прозоре забрало шолома. Азаров не відгукувався… І раптом звідкись, здавалось, зовсім зблизька, долетіло:

— А ось тут уже дещо цікавіше…

У відповідь щось пробурмотів знайомий тихий Раїнів голос.

— Вони, це вони! — вигукнув Калве.

Коробов закричав:

— Сенцов! Агов!

Обоє кинулись до дверей, готові бігти, шукати, допомогти… Та звуків більше не було, скільки не гукали обидва в мікрофони, ризикуючи розрядити акумулятори й зірвати голоси.

А двері з тихим шарудінням поповзли кудись угору, відкриваючи вхід до тьмяно освітленого коридора.

— Вони живі, знайшлися! — промовив Калве, визираючи в двері.

— Тепер ми їх швидко розшукаємо! — впевнено відказав Коробов. — Але Азаров…

— Ну, що там? — голос Азарова почувся в навушниках несподівано, і обидва здригнулися.

— Ну ось, — сказав Коробов. — Чому мовчав? Ти їх чув?

— Кого? — швидко спитав Азаров. — Як кого? Сенцова, звісно…

— Я інше чув, — помовчавши, відповів Азаров. — Ви де?

— Відчинили двері, — мовив Коробов. — Виходимо. Ми їх чули. Викликай їх увесь час.

— Щасти вам. Ви там недовго… — озвався Азаров.

Тільки-но космонавти вийшли в коридор, двері за ними знову опустились. Далі рушили, лише коли Коробов переконався, що і з цього боку відчинити двері дуже просто.

На мить завагались: куди йти? Коридор роздвоювався.

— Може, розійтись? — запропонував Калве, хоч йому зовсім не хотілось блукати самому.

— Ні, не годиться, — задумливо відказав Коробов. — Для того ми й вийшли удвох, щоб допомагати один одному. Мало що може трапитись… Давай підемо, ну, хоч би праворуч. Якщо вони з цього боку, обов’язково натрапимо на сліди: поглянь, пилюка яка… Якщо ж ніяких слідів не буде, повертаємось назад і йдемо в протилежний бік. За п’ять хвилин ми навіть у скафандрах можемо обстежити майже півкілометра. Навряд чи вони встигли відійти далі…

На перші двері натрапили метрів через шістдесят. Вони відчинили їх. У цьому ангарі теж було порожньо. Коробов уже повернувся — йти, як раптом Калве схопив його за руку.

— Блищить… — сказав він і кинувся вперед, в ангар.

Коробов ще не встиг збагнути, в чому річ, як Калве з незвичайною для нього поквапливістю вже нагнувся і схопив якийсь предмет, що лежав на підлозі. Підніс його до шолома. Потім простяг Коробову, що нагодився.

— Ось… — промовив він, переводячи дух. — Вони!

На долоні в нього поблискував невеличкий металевий прилад. Це був переносний лічильник частинок. Такі були в усіх приміщеннях ракети і фіксували ті рідкісні частинки надвисоких енергій, яким вдавалося пробити захист корабля. Очевидно, Сенцов, а ще певніше Раїн, виходячи з корабля, взяли з собою один із лічильників, не зовсім покладаючись, можливо, на вмонтовані в їхні скафандри індикатори радіоактивності…

— Зрозуміло, вони були тут, — сказав Коробов.

— Я гадаю навіть… — промовив Калве. — Дивись, нема жодного сліду. Вони не йшли — їх тягли, несли! Можливо, такі ж автомати, які ми бачили.

— Ясно, — сказав Коробов. — Швидше за ними!

Затиснувши в руці лічильник, він вийшов назад у коридор. Калве не відставав, тільки за кілька хвилин кинув:

— Тобі не здається, що ми йдемо весь час нагору?

— Схоже, — відповів Коробов. — Втім, може, це тільки здається? А коли й так, то що з того?

— Нічого, — відказав Калве. — Цікаво, куди цей хід нас приведе?

Кінець кінцем він привів космонавтів знову до зачинених дверей. Але тепер їм уже було відомо, як відчиняти двері в цьому світі.

А за дверима був новий коридор. При вході в нього їм зразу ж впала у вічі голубувата табличка на стіні, вкрита якимись рівними візерунками з відрізків прямих ліній, що виднілися крізь пил. Калве голосно зітхнув.

— Ну от… — сказав він замислено.

— Що таке?

— А те, що це письмена. Отже, супутник все-таки населений розумними істотами: автоматам не потрібні письмові інструкції,

— Населений чи був населений… Ходімо, — сказав Коробов, — потім будемо з’ясовувати.

Біля дверей він намалював пальцем на шарі пилюги велике “К”: буде позначка. Буква одразу ж заграла яскравими барвами.

Калве, зацікавившись, провів рукавицею — стер пилюку з клаптика стіни.

— Це б замалювати, — сказав він, дивлячись на візерунки, що в’юнились на стіні, слабо поблискуючи. — Дуже цікаво.

— Як тільки знайдемо наших, зафотографуємо все, що зможемо, а на Землі розберемося, — заквапив його Коробов.

Мабуть, не варт було зараз згадувати про Землю… Поки що з кожним кроком вони все віддалялись від неї, і найліпше було займатися ділом.

Калве подався доганяти Коробова, який уже відчинив нові двері.

— Не збагну, — сказав Коробов по паузі, — це лабораторія, чи що?

Калве подивився йому через плече.

Стіни просторої кімнати помітно звужувались — немов художник перестарався, зображуючи перспективу. Обабіч вузького проходу на невисоких підвищеннях стояли прозорі прямокутні ящики, вщерть наповнені якоюсь сірою масою. Більше в кімнаті нічого не було, тільки різнобарвні товсті щупальця кабелів тяглися в усі боки від