Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
— Тут хтось є! — сказав Ґуань Їфань, вказуючи на обрій.
На горизонті було видно силуети двох людей — чоловіка й жінки. Чоловік щойно опустив підняту руку.
— Це ми, — відповіла Чен Сінь.
Ще далі перед тими двома фігурами виднілися білі будиночки й дерева, абсолютно тотожні тутешнім. З такої відстані не було видно, на чому розташовуються всі ці об’єкти, але можна було заприсягтися, що там є таке саме чорне поле. Інакше кажучи, в кінці цього світу перебувала його копія або ж проєкція.
Репліки й проєкції оточували їх звідусіль: куди не кинь оком, всюди повторювався один і той самий пейзаж. Їхні фігури також були присутні в усіх повтореннях, але Чен Сінь та Їфань могли побачити свої репліки лише зі спини, бо скопійовані люди в скопійованих світах одразу відвертали голови, коли справжні люди переводили на них погляди. Озирнувшись назад, вони не побачили нічого нового, хіба що тепер дивилися на звичну картину з протилежного ракурсу.
Від входу в цей світ не залишилося й сліду.
Вони рушили неширокою стежкою, вимощеною камінням, і всі їх копії у всіх скопійованих світах повторили їхні рухи. Стежку перетинав потічок. Мостика не було, але вони легко змогли перестрибнути цю невелику перепону. Тільки тепер Чен Сінь та Їфань збагнули, що гравітація тут дорівнює земній. Проминувши кілька дерев, вони підійшли до білого будинку. Двері виявилися зачиненими, а вікна були щільно запнуті блакитними фіранками. Усе довкола на вигляд здавалося абсолютно новим і бездоганно чистим — власне кажучи, воно так і було, бо час щойно почав тут свій біг.
Перед будинком громадилося просте, навіть примітивне сільськогосподарське знаряддя: лопати, граблі, кошики, відра тощо. Хоча деякі з цих предметів мали незвичний вигляд, їхнє призначення було неважко зрозуміти. Але найбільше привертали увагу не вони, а ряд металевих стовпів, що височіли поруч зі знаряддям. Усі стовпи були заввишки з людину й виблискували в променях сонця гладкими, полірованими поверхнями. Кожен стовп мав по чотири металеві подовження, в яких легко вгадувалися деактивовані кінцівки-маніпулятори. Ці металеві стовпи, швидше за все, були роботами, що перебували в режимі очікування.
Вони вирішили спочатку гарненько роздивитися все навколо, перш ніж заходити до будинку, а тому рушили в напрямку обрію. Незабаром Чен Сінь та Їфань досягли межі цього маленького світу, опинившись на кордоні з наступним, скопійованим. Спочатку їм здавалося, що це просто відображення їхнього світу, хоч і не дзеркальне. Але вже на півдорозі вони стали сумніватися у правильності цього припущення, бо скопійований світ мав вигляд занадто реального. Вони зробили крок уперед і безперешкодно ступили за межу. Роззирнувшись навколо, Чен Сінь відчула напад паніки.
Усе повернулося до первісного стану, коли вони тільки ввійшли крізь двері: той самий ідилічний світ із повторюваними копіями та їх відображеннями з усіх боків. Вони озирнулися, щоб поглянути на щойно залишений світ — там їх фігури, стоячи біля початку світу, також озиралися назад.
Чен Сінь почула довге зітхання Їфаня:
— Що ж, не думаю, що є сенс іти далі. Ми ніколи не досягнемо кінця цього світу. — Він вказав на небо й землю: — Гадаю, що в цих двох напрямках встановлені якісь переборки, інакше і там ми бачили б аналогічну картину.
— Ти маєш здогадку, де ми опинилися?
— Ти чула про Чарлза Мізнера?
— Ні.
— Фізик-теоретик докризових часів. Він першим запропонував подібну концепцію світобудови. Насправді світ, у якому ми опинилися, має дуже просте влаштування: це звичайний куб із гранню завдовжки один кілометр. Його легко уявити як кімнату з чотирма стінами, стелею та підлогою. Але хитрість у тому, що стеля є одночасно й підлогою, а протилежні стіни насправді є однією і тією ж стіною, тож, по суті, існують лише дві стіни. Тому коли ви проходите від однієї стіни до протилежної, то негайно повертаєтеся й з’являєтеся біля початкової. Той самий принцип працює зі стелею й підлогою. Це повністю замкнений світ, і ви, досягаючи кінця, повертаєтеся на початок. Природа зображень, які ми бачимо навколо, також має просте й елегантне пояснення: світло, що досягає кінця світу, повертається у вихідну точку. Ми досі в тому самому світі, з якого почали мандрівку, бо це єдиний світ, який існує. А все, що ми бачимо навколо, — лише уявні образи.
— Тоді, здається, це…
— Так! — Їфань широким жестом обвів усе довкола й продовжив емоційно говорити: — Колись Юнь Тяньмін подарував тобі зірку, а тепер — цілий Усесвіт. Чен Сінь, це справжній Усесвіт, хай і маленький, але повноцінний.
Поки Чен Сінь схвильовано обводила поглядом свої володіння, Їфань присів на межу, запустив пальці у ріллю й дивився, як земля пересипається між ними.
— Він направду велика людина — подарував коханій зірку й цілий Всесвіт. Я не зможу повторити його діянь, у мене нема нічого.
Чен Сінь присіла поруч, сперлася на його плече й усміхнулася.
— Але ти єдиний чоловік у цілому Всесвіті. Про який інший подарунок може йти мова?
Проте вони недовго відчували себе самотніми у цьому Всесвіті — двері будинку з тихим стукотом відчинилися, й фігура у білому попрямувала в їхній бік. Новий світ виявився настільки малим, що людську фігуру можна було роздивитися з будь-якої точки. Це була жінка в запаморочливо красивому японському кімоно, всіяному маленькими червоними квітами. Наближаючись до них, вона нагадувала рухливий кущ у цвіту, що приніс у цей маленький Усесвіт звістку про весну.
— Томоко! — вигукнула Чен Сінь.
— Я знаю, хто це — робот, керований софонами, — відповів Їфань.
Вони підвелися й рушили в її напрямку, врешті зустрілися з нею під великим деревом. Чен Сінь пересвідчилася, що це дійсно стара знайома — час не мав влади над її заворожливо-нереальною вродою.
Томоко глибоко вклонилася їм обом, а випроставшись, усміхнулася до Чен Сінь.
— Як я і казала: Всесвіт великий, але життя більше за нього. Ось ми й зустрілися знову.
— Я цього аж ніяк не очікувала, — видихнула розчулено Чен Сінь. — Мені справді дуже приємно знову зустрітися!
Томоко повернула її на 18 мільйонів років назад, у приємне минуле. Проте тепер уже не можна було стверджувати це напевно, бо вони існували в іншому часовому вимірі.
Томоко знову вклонилася:
— Ласкаво просимо до Всесвіту 647. Я його адміністратор.
— Адміністратор? — здивовано перепитав Ґуань Їфань, дивлячись на неї. — Яка важлива посада! Для мене як космолога це звучить, немов…
— О ні! — Томоко засміялася й відмахнулася від титулування. — Ви — справжні володарі Всесвіту 647 і маєте абсолютну владу тут. Моє покликання — служити вам.
Томоко жестом запросила їх слідувати за нею. Підійшовши до будинку, вони ввійшли в нього й опинилися в елегантній світлій вітальні. Вона очікувано була оформлена в східному стилі: стіни прикрашали кілька картин і каліграфічних сувоїв. Чен Сінь уважніше придивилася до умеблювання,
