Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн

Джубале, я ґрокаю ось що: насправді нам не потрібний Майк. О, я не зневажаю його, — не зрозумій мене неправильно. Проте Людиною з Марса можеш бути й ти. Чи навіть я. Це схоже на першу людину, яка відкрила вогонь. Вогонь був зовсім поруч — і після того, як вона це показала, ним змогли користуватися всі інші; будь-хто... Будь-хто, хто мав інтуїцію та здогадливість для того, щоб самому не згоріти. Встигаєш за моєю думкою?

— Я ґрокаю. Принаймні частково.

— Майк — це наш Прометей; але згадай — Прометей не був Богом. Майк продовжує на цьому наголошувати. Ти є Бог, я є Бог; Богом є всі, хто ґрокають. Майк — така ж людина, як і ми... Навіть попри те, що знає більше від нас. Дуже незвичайна людина, визнаю, — звичайна людина, яку б навчили того, що знають марсіани, ймовірно, прирівняла себе до якогось нікчемного бога. Майк вищий від цієї спокуси. Він лише Прометей... І все.

Джубал повільно промовив:

— Якщо я правильно пам'ятаю, Прометей заплатив досить високу ціну за те, що приніс вогонь людському роду.

— І не думай, що Майк цього не робить! Він платить двадцятьма чотирма годинами роботи кожного дня, протягом семи днів на тиждень, намагаючись навчити кількох з нас тому, як гратися із сірниками і при цьому не обпектися. Джилл та Патті знизили його навантаження, змушуючи відпочивати одну ніч на тиждень, незадовго до того, як я до них приєднався, — Кекстон посміхнувся. — Однак ти не можеш зупинити Майка. Це місто наповнене гральними закладами, — і, без сумніву, тобі це відомо; як і те, що більшість з них нелегальні, тому що тут це заборонено законом. Майк зазвичай проводить свою вільну ніч, граючи в азартні ігри — і завжди виграє. Отримує десять, двадцять, тридцять, тисяч доларів за ніч. Шулери намагалися відлупцювати його, потім вбити, спробували підсипати наркотики та відправили до нього хлопців спортивного вигляду — та нічого не спрацювало; він просто отримав репутацію найщасливішої людини в місті. Що привело у Храм ще більше людей, котрі хотіли побачити чоловіка, який завжди вигравав. Потім його спробували не допускати до ігор — а цього робити було не варто. Колоди склеювалися, колеса не крутилися, гральні кубики не котилися. Нарешті вони поговорили з ним... І ввічливо попросили йти додому щоразу після того, як він виграє кілька тисяч. Майк завжди саме так і робив би, якби його ввічливо попросили.

Кекстон продовжив:

— Звичайно, проти нас виступило ще одне могутнє об'єднання. Не лише фостеріти та кілька інших церков, а й синдикат азартних ігор, плюс політична машинерія муніципалітету. Я б радше припустив, що в Храмі попрацювали професіонали, яких привезли сюди, — сумніваюся, що до цього доклали руку головорізи фостерітів. Це зроблено надто професійно.

Поки вони говорили, люди приходили і знову йшли, формували власні групи або ж приєднувалися до Бената Майка. Джубал побачив у цьому натовпі надзвичайно незвичне почуття: неспішне розслаблення, яке водночас було динамічним напруженням. Ніхто не здавався схвильованим, ніхто не поспішав. Все, що вони робили, здавалося виваженим — навіть жести, ймовірно випадкові та ненавмисні, при зустрічі один з одним, які інколи відзначались поцілунком чи вітанням, а інколи — ні. Для Джубала це виглядало так, наче кожний рух був запланований головним хореографом... Та все ж було очевидно, що це не так.

Тихе напруження, що зростало, — чи, радше, «очікування», вирішив він; ці люди не були напружені у жодному з нездорових сенсів цього слова — нагадували Джубалу щось, що він знав у минулому. Хірургію? Рухи майстра над роботою — і при цьому жодного шуму, ніяких зайвих рухів? Трохи так.

Потім він згадав. Колись давно, за багато років до того, як гігантські хімічно заряджені ракети з третьої планети використали для ранніх досліджень космосу, він спостерігав за зворотнім відліком перед запуском у бункері... І згадав ті самі стишені голоси, те ж розслаблення, ті ж незвичайні, проте скоординовані дії, те ж збільшення тріумфального очікування, коли відлік зменшувався. Вони «чекали на повноту», це точно. Але чого? Чому вони такі щасливі? Їхній Храм та все, що вони збудували, щойно знищили, — а вони нагадували дітей у ніч перед Різдвом.

Коли Джубал приїхав, то не помітив оголеності, яка так стурбувала Бена під час його першого невдалого візиту; здавалося, це не практикували у цьому запасному Гнізді — попри те, що тут також панувала необхідна приватність. Пізніше Джубал зрозумів, що він так занурився в унікальний сімейний настрій цього місця, що просто не помічав, якщо таке й було.

Коли нарешті помітив те, на що чекав, то звернув увагу не на шкіру, але на найкращий каскад густого чорного волосся, який він коли-небудь бачив, і на грацію молодої жінки, яка зайшла, заговорила з кимось, поцілувала Бена, серйозно поглянула на Джубала — і вийшла. Джубал провів її поглядом, гідно оцінивши той неймовірний водоспад оперення кольору опівнічного неба. Лише після того, як вона вийшла, він зрозумів, що на ній не було нічого, окрім королівського вінця краси... І тоді також усвідомив той факт, що вона не була першою з його братів, кого він побачив у такому вигляді.

Бен помітив його погляд.

— То Рут, — сказав він, — нова верховна жриця. Вона з чоловіком була у від'їзді, зовсім на іншому узбережжі — їхньою місією було підготувати філіал храму, мені так здається. Радий, що вони повернулися. Схоже на те, як вдома збирається вся родина на старомодну різдвяну вечерю.

— Гарне волосся. Хотів би я, щоб вона тут затрималася.

— Тоді чому ти її не покликав?

— Що?

— Я майже впевнений, що Рут знайшла якусь причину, щоб прийти сюди лише для того, щоб потайки глянути на тебе, — гадаю, що вони щойно приїхали. Хіба ти не помітив, що ми тут майже самі, а ті, хто сідав поруч, говорили не багато — і майже одразу ж йшли?

— Ну... Так, — Джубал це помітив. Він був трохи розчарований — він начебто був готовий (через все те, що він раніше про це місце чув) до того, щоб відхилити пропозиції щодо