Книга дивних нових речей - Мішель Фейбер
І все. Далі Пітер нічого не міг сказати: він не знав по-оазянськи потрібного йому слова, найважливішого слова. Він схилив голову і зрештою знайшов порятунок у власній — чужопланетній — мові.
— ...даруйте мою провину.
Він зійшов із кафедри, узяв канарково-жовті черевики, по кожному в руку, і пішов на негнучких ногах поміж рядами до виходу. Перші кілька секунд, які здалися Пітерові хвилинами, було тихо, він ішов сам. А потім Обожнювачі Ісуса почали підводитися зі своїх місць і збиратися довкола нього. Вони ніжно торкалися його плечей, спини, живота, сідниць, стегон — усього, до чого могли дістати, і промовляли чистими, вільними голосами.
— Даруємо.
— Даруємо.
— Даруємо.
— Даруємо.
— Даруємо.
— Даруємо, — казали всі вони по черзі, доки Пітер навпомацки не дістався дверей і не вийшов у сліпуче сяйво.
На шляху назад до поселення, із обвислою, порожньою торбою, що теліпалася на поясі, Пітер декілька разів озирався на свою церкву, що вимальовувалася на тлі яскравого неба. Ніхто, крім нього, не вийшов із неї. Віра — це те місце, яке люди не покидають, доки не настає вкрай нагальна потреба.
прагнули йти за ним у Царство Небесне, але вони не хотіли супроводжувати його в долину сумніву. Пітер знав, що одного дня — може, вже зовсім скоро — у них буде новий пастор. взяли від нього те, що їм було потрібно, і їхній пошук спасіння триватиме, коли Пітера вже давно не буде з ними. Урешті-решт, їхні душі так палко мріяли про те, щоб затриматися довше в тілі, щоб більше побути при свідомості. Це природно: адже вони лише люди.Біля аміківського джипа Пітер застав уже іншу картину. Номера Один ніде не було видно, ліки всі видали, а їжу саме вантажили в машину. Працювало більше
, ніж зазвичай, ціла юрба. Туска і Флорес приймали всі ті діжки, торби й барильця, які їм приносили, але Пітер навіть здаля помітив, що підходили спершу до Флорес і тільки потім ішли до Туски, якщо в медсестри обидві руки були вже зайняті. Пітер нарешті збагнув чому: жінка їм сподобалася. Хто б міг подумати! Вона їм сподобалася.— Давай-но мені, — мовив Туска, коли Флорес узялася за особливо великий лантух із тістом з білоквіту.
— Мені не важко, — відказала медсестра.
Її волосся злиплося від поту, підкреслюючи маленький череп, а на скронях напнулися блакитні жилки. Одяг вище від пояса був мокрий хоч викручуй. Вона пречудово проводила час.
Трохи пізніше, коли вони троє вже сиділи в машині й Туска від’їжджав від Сі-2, Флорес промовила:
— Ми їх розколемо, Джо.
— Тобто, розколемо? — перепитав Туска.
— Дізнаємося, як вони влаштовані, — пояснила Флорес.
— Та ну? — Туска, схоже, не надто зацікавився такою перспективою.
— Ага. А потім, дасть Бог, ми їх полагодимо.
Пітер здивувався, почувши такі слова від працівника АМІК. Але згодом у проміжку між передніми сидіннями з’явилося обличчя Флорес, немов голова гарґульї на стіні готичного собору. Вона знайшла очима пастора, покинутого на задньому сидінні, і промовила:
— Ви ж розумієте, що це лише образний вислів. Інакше кажучи, якщо пощастить. — Обличчя її зникло, але говорити вона не перестала. — Ви, напевно, не вірите, що є така штука як удача, еге ж?
Пітер відвернувся й поглянув у вікно. Вони їхали так швидко, що темна земля видавалася асфальтом, а бліді паростки білоквіту, що іноді проносилися повз, розпливалися в довгій лінії, скидаючись на білу дорожну розмітку на шосе. Якщо добре постаратися, можна було б побачити навіть дорожні знаки, що вказують на магістралі М25, скільки миль лишилося до Лондона. — Сподіваюся, є, — трохи запізно відповів він Флорес.
Пітер був цілком певен, що слово «удача» не трапляється ніде в Біблії, але це не означало, що її взагалі не існує. Ґрейнджер назвала його щасливчиком. І справді, у найкращий період свого життя, коли Беа була поруч, Пітер був щасливчиком.
Коли він дістався до свого номера, там на нього нарешті чекало повідомлення від Беа.
У повідомленні було зазначено:
Пітере, я кохаю тебе. Але, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є.
