Книга дивних нових речей - Мішель Фейбер
«І узрів я небо нове й нову землю, попередні бо небо та земля проминули. І почув я гримкий голос із неба, який кликав: Бог житиме з людьми! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними. І не буде вже смерти. Ані горя, ані крику, ані болю вже не буде! І мовив Той, Хто на троні: Гляди, нове все творю!»
Щоб уникнути пояснень, які могли б завести в нікуди, Пітер оминув Єрусалим, море, оселю, апостола Івана, наречену, чоловіка і ще дещо. Бог у його переробці більше не стирав сліз з очей — почасти тому, що ці слова були важкі на вимову, а частково й тому, що для Пітера досі, після всього цього часу, лишалося загадкою, чи є в
очі й чи плачуть вони. Він пригадав, як довго мучився, намагаючись якось замінити слово «істина». Скільки праці — і навіщо? Єдині слова, які лишилися в нього для , — це «вибачте» і «прощавайте».— Чудова днина, — мовив Туска, і так воно й було.
Немовби щоб відзначити пам’ятну подію, природа готувала для них виставу. Два велетенські стовпи ще не впалого дощу, один зі сходу, другий із заходу, плинули назустріч один одному і вже поєдналися верхівками, утворюючи в небі блискотливу арку. До неї було ще далеко, не одна миля, мабуть, але видавалося, ніби їм належить проїхати під колосальним порталом, створеним лише з краплинок води.
— Мушу визнати, — сказав Туска, — видовисько на дев’ять із десяти.
— Задні вікна зачинені, я сподіваюся? — запитала Флорес. — Не хотілося б, щоб усі ті ліки намокли.
— Зачинені, — відповів їй Пітер.
Туска і Флорес, що розмістилися на передніх сидіннях, ледве чи й словом обізвалися до нього відтоді, як вони виїхали з бази. Пітер почувався дитиною, яку запхали на заднє сидіння, взявши із собою тільки тому, що ні на кого було лишити вдома, і якій у цій подорожі зоставалося тільки сподіватися, що батьки не почнуть сваритися.
Туска не був прихильником герметичного середовища з кондиціонованим повітрям, яке так старанно намагалася підтримувати Ґрейнджер. Він тримав передні вікна відчиненими, і повітря вільно потрапляло до салону. До млявого перетікання повітря долучився ще й штучний вітерець, утворений швидким рухом машини.
— А де Ґрейнджер? — запитав Пітер.
— Відпочиває, — озвався Туска; Пітеру видно було тільки його плече й руку на кермі.
— П’яна й ні до чого не придатна, — промовила Флорес, повністю схована від Пітерових очей.
— Усі ці роки вона була дуже непоганим фармацевтом, — сказав Туска.
— Є й інші фармацевти, — зауважила Флорес.
— Ну що ж, подивимося, що нам принесе Санта-Клаус, еге ж? — сказав Туска, і Флорес замовкла.
Блискуча арка в небі не наблизилася до них, тож Пітер натомість поглянув у бокове вікно. Краєвид, який він уже встиг полюбити, як і раніше, вражав аскетичною красою, але сьогодні Пітер побачив його простоту інакшими очима, і побачене його стурбувало. Він уявив, як дівчина з ферми, така як Ґрейнджер, пильно розглядає цю спокійну й порожню місцевість, марно шукаючи якихось ознак тваринного чи рослинного життя, чи бодай якогось життя, котре нагадало б їй про місце, де минуло її дитинство.
— Ґрейнджер треба додому, — сказав Пітер.
Слова вилетіли з його рота швидше, ніж він зрозумів, що вимовив їх.
— Ага, — погодився Туска, — я теж так думаю.
— І бажано невдовзі, — додав Пітер і пригадав, уперше за багато років, що саме так, «Невдовзі», називалася біблійна брошурка, яку вони з Беа підготували давним-давно для прихильників Ісуса в індійському штаті Аруначал-Прадеш.
Перед внутрішнім зором Пітера промайнула картина: його руки поруч із руками Беа за кухонним столом. Його руки складають брошурку втроє, так, щоб заголовок «Невдовзі» опинився на лицевому боці; руки Беа кладуть брошурку в конверт, заклеюють його, пишуть адреси якихось індійців, що живуть у горах і мають імена, які годі вимовити.
Картонні коробки з брошурками «Невдовзі» щопівроку надсилали за кордон — безглузде марнотратство в добу електронної пошти, але ж не в усіх у цьому світі є комп’ютер, а, крім того, завжди відчуваєш щось особливе, коли тримаєш біблійні вірші у власній руці.
Як давно це було! Пітерова рука тягнеться через стіл, щоб передати брошурку під назвою «Незабаром» Беа.
— Її запит я теж переслав, — казав Туска. — Думаю, полетите назад разом, — він позіхнув. — Відразу дві втечі з нашого маленького раю, ще й одночасні! Ви знаєте щось, чого не знаю я? Хоча, якщо подумати, краще не розповідайте мені.
— Із Оазою все гаразд, — відказав Пітер, знову позираючи у вікно. — Мені шкода, що я всіх підвів.
— Хтось може це прийняти, хтось не може, — безтурботно промовив Туска. — УХВ не використовують удруге.
— Що-що?
— Ударно-хвилевий випромінювач.
Після цих слів, дивних і незбагненних для Пітера так само, як будь-які темні місця зі Святого Письма для його супутників, усі замовкли надовго. Ілюзія, що вони ось-ось проїдуть під величезною мерехтливою аркою, поступово зникала в міру того, як два водяні стовпи розходилися, набуваючи різних, несиметричних форм. Дощ застукотів по вітровому склу і по даху машини у своєму, як і раніше, дивовижному ритмі, визначеному законами природи поза людським розумінням. Потім злива минулася, і склоочисники якийсь час дратівливо скрипіли по сухому склу, доки Туска їх не вимкнув. Карамельні фасади будинків Міста Потвор були вже за кілька сотень метрів, і Пітер помітив крихітну постать, що стояла на призначеному місці.
— Коли ми приїдемо, — тонким зривистим голосом обізвався Пітер із заднього сидіння, — мені потрібно кілька хвилин побути наодинці з цією людиною.
— Добре, — погодився Туска, перемикаючи передачу на останній відрізок дороги. — Тільки без цьомок.
Обожнювач Ісуса Номер Один чекав перед будинком із намальованою білою зіркою. Помітивши Пітера, він здригнувся від здивування, але зумів опанувати себе за ті кілька секунд, що минули між об’явленням пастора і його виходом із машини.
— Ти живий, — промовив Номер Один.
—
