Одні - Андрій Гарасим

— Не всі?! — у голосі Найбільш кинутого почулася іронія. — Ви хочете прикинутися сліпим чи, може, ще й глухим? Та навіть вони не можуть не відчувати, що за світ їх оточує!

В цей момент в землянку зайшов хлопчина з глеком якоїсь трав’яної настоянки і, піднісши її господарю, став напоготові у кутку. Найбільш кинутий трохи надпив, полегшено зітхнув і продовжував:

— Ви з зовнішнього світу несете тільки зло, і тому ми поступаємо з вами належно — просто знищуємо вас, незалежно від того, до якого клану ви належите — аграрного, наукового чи ще якогось. Тому що вже сама приналежність до якогось клану є ознакою зла.

— Ну, добре, — мовив Лесь. — А якщо людина не належить до жодного клану? Як тоді?

— Як це не належить до жодного клану?

— А от так, — мовив Лесь, показуючи свої чисті долоні.

Найбільш кинутий довго на них дивився. Потім сказав:

— Ет, яка різниця. Ви не наші — ви не кинуті, і цим все сказано. Не наші — значить посібники зла, прислужники дияволу МММ. А отже розмовляти з вами немає сенсу — незалежно від того чисті чи брудні у вас руки. Хоча це ви, дияволи, таки добрий вигадали спосіб нас кинути. Але нас не обдуриш (конвоїри схвально закивали головами) — завтра вранці вас як нечисту силу втоплять у річці.

— І після цього ви будете казати, що ви не є кланом?

— Виведіть їх і запріть у новій стодолі, а вранці скарайте на горло! — махнув господар рукою конвоїрам. — А ти, — звернувся він до хлопчика, — принеси ще мені узвару від кашлю.

— А його справді найбільше з-поміж усіх вас кинули? — спитав цікавий Михась по дорозі до їхньої останньої оселі у конвоїрів.

— Кинули не його, а ще його батька, — відповів один з них.

Лесь з Михасем лежали зв’язані на застеленій соломою долівці стодоли і відсапувалися. Декілька годин вони билися над тим, аби якось послабити мотузку, якою були зв’язані, але все намарне. Отже, залишалося лише лежати і чекати смерті.

— Михасю, чуєш, як ти думаєш, чи далеко залишилося до України? — спитав Лесь.

— Не знаю.

— Погано, що не знаєш. Я зараз подумав — у нашому містечку є кладовище, а на ньому майже третину займають могили з такими самими, як у мене, прізвищами, а моєї могили там вже не буде…

— Слухай, а розкажи мені за ту Україну. Якою вона була в твій час?

Лесь на хвилю закрив очі, потім почав:

— Вся в пшеничних полях. Уявляєш — їдеш день, другий, а навколо все жовтіють лани.

— І більше нічого?

— Звичайно, ні. По полях то тут, то там стоять яблуневі сади.

— Прямо в пшениці? Та такого, ж не може бути!

— Не перебивай. В Україні було саме так. Було багато чого. От їдеш ти дорогою поміж хлібів, якщо побачить тебе хтось з селян — зніме бриля — на поле у нас всі тільки в брилях та в полотняних сорочках з вишиваною стьожкою виходять — і обов’язково помахає тобі, хоч ти для нього абсолютно незнайомець.

— А для чого ж йому махати?

— А тому, що він українець, і ти українець, а навколо хліб достигає, яблука червоніють і сонце світить. Отому часто не тільки привітає, а ще й до столу запросить. А там меди, горілка, обов’язково величезний коровай подадуть. І їси, скільки хочеш. А потім підеш у вишневий садок відпочити. Там і заснеш під солов’їний спів, тому що обов’язково в кожному садку хоч один соловейко та буде. Інакше над господарем всі сусіди кепкувати будуть — чому це раптом у його садку та немає соловейка.

— Розкажи ще щось… Про жінок розкажи.

— Жінки у мій вік були всі красиві. Були високі, мали білі зуби і високі білі груди. Гордо дивилися та могли й низько вклонитися. Прекрасні жінки, щедра земля, мужній і лагідний народ — отака була країна!

— Прекрасна казка.

— Чому казка?

— Та тому, що якби все дійсно було так прекрасно, як ти мені розказував, то хіба був би зараз оцей весь блуд?

Лесь насупився — він сам почав майже вірити в сказане. А тут Михась за одним махом все розвінчав. Даремно — з казкою краще помирати. Проте помирати їм ще рано. Тому він сказав Михасеві:

— Давай ще раз попробуємо перетерти чи принаймні послабити ці пута. Їх же робили не якісь там добросовісні папуаси, а українці. Повинні ж вони піддатися!

Але як вони не намагалися, з путами їм нічого так і не вдалося зробити. Змучені, потомлені вони застигли на холодній долівці, думаючи кожний про своє перед близькою смертю. Може, через цю тяжку задуму вони і не одразу помітили, що ворота ледь відчинилися і в стодолу, крадучись, зайшла дитяча постать. Першим цю постать побачив Лесь, мало не скрикнувши від несподіванки — невже кинуті підіслали вбити їх дитину?

— Не кричіть, я прийшов вас звільнити, — підійшовши впритул, мовив до них несподіваний рятівник.

Лесеві його голос видався знайомим, і враз він згадав — землянка Найбільш кинутого, його ядушний кашель, лікувальний узвар, хлопчина років чотирнадцяти,