Одні - Андрій Гарасим
— Мар’яно, ти мене любиш?!
Її відповідь заглушив шум гвинтів.
Лесь сидів коло розкладеного на березі річки багаття і спостерігав, як Михась пече на ньому тільки що спійманих раків. Раки… Чим більше Лесь дивився на них, тим більше розумів цих безгучних створінь. Ще маючи якісь життєві сили, вони чимдуж клацали клешнями, вимахували антенами, намагалися кудись відлізти з загальної купи — коротше, боролись проти невблаганності долі, як все живе. Та меткі Михасеві пальці виловлювали їхні серед трави, де вони намагалися сховатися, знаходили на їхніх панцирах місця, які не могли оборонити вони своїми клешнями, і кидали, кидали їх до вогняного пекла. І вже там, зрозумівши, що всі їх намагання вижити у цьому світі були марними, що долю не переможеш, а вони — всього лише раки, посилали вони може перше за все своє коротке і визначене життя безгучне прокляття своїм, крім них більше нікому невідомим богам за те, що створили на їхньому тілі місце, за яке безборонно могли схопити їх людські пальці.
Хай ти матимеш міцний панцир, або тяжкі чоловічі кулаки, або душу, яку, здається, не повинна засмутити найчорніша новина світу, та прийде час… І на твоєму тілі, у твоїй душі знайдеться те місце, про яке ти може ніколи і не підозрював, до якого одного прекрасного Дня вчепляться невблаганні пальці долі, і тоді ти нічого не зможеш зробити — просто сидітимеш на березі річки коло багаття.
Та Лесь таки міг щось зробити. І він зробив — незважаючи на протести Михася він згріб усіх раків і пожбурив у річку — хай хоч хтось виграє сьогоднішнього дня у долі…
Михась заснув, а Лесь продовжував понуро сидіти коло вже майже згаслого вогнища, коли до нього з нічних сутінків вийшов чоловік. Придивившись до нього, Лесь мало не скрикнув — це був кубанець!
— Іване! Ти тут?! А я думав, що ти ще мандруєш десь по африканських нетрях. Боже ж, як я тобі радий! Але ж як ти тут опинився? — не вгавав Лесь.
— Не ти один можеш літати на цих — як їх — літаках, і не ти один можеш падати з неба на землю…
— А з землі на небо? — перебив його враз повеселілий Лесь.
Все повторювалось, як сорок років тому, коли його оточили на африканському узбережжі чорношкірі партизани і він готувався до тяжкої смерті на чужині, і коли б не кубанець… От і тепер він знову на чужині, на нього десь полює сивоголовий, що хоче зробити з нього робота-президента, тільки-но він дізнався, що його кохання ґрунтувалося на брехні — коротше, все знову геть погано, і от знову, наче янгол-спаситель (а може, він таки ним справді є, може, та розказана кубанцем при першій їхній зустрічі легенда дійсно правдива), з’являється кубанець. Кубанець наче відгадав його думки, бо сказав:
— На жаль, Лесю, цього разу не прийшов я тебе забирати, зараз у кожного з нас свої дороги. Моя відома — на Україну, а от твоя… Я довго думав про те, що судилося тобі, і прийшов до висновку — свою долю не обминеш.
— І яка ж моя доля? — спитав Лесь.
— Тобі вже її сказали, Лесю Чисті Руки, — мовив урочисто кубанець.
Лесь закрутив головою:
— Не розумію, ти маєш на увазі те саме, що й той кремезань з африканського табору?
— Так, ти повинен стати отаманом чи, як-то тепер, — президентом. Але не тим балабоном, якого з тебе хотіли зробити ті харцизи, а справжнім — з крові і вогню!
— Але чому я?
— Тому, що ти молодий, сильний, і тому, що в тебе чисті руки, а їх вже немає ні в кого.
— Але чекай, кубанцю, ти мені зараз тут такого наговорив, воно все якось зараз не вкладається в голові. Давай відкладемо це до завтрашнього ранку, і завтра все добре обговоримо — те, що ти пропонуєш, так незвично!
— Те, про що я зараз сказав, немає смислу обговорювати, а спати — що ж, поспати дійсно треба — сьогоднішній день був виснажливий, особливо для тебе. Поспи, Лесю…
Коли вранці Лесь прокинувся, він не знайшов кубанця. Лесь кинувся до Михася, що ловив на річці рибу, але на всі його розпитування той відповідав, що взагалі з того часу, як прокинувся, а встав він дуже рано, не помітив навколо жодної живої душі. До того ж сказав, що вчора Лесь заснув раніше за нього. Отже, з’ява кубанця могла бути просто сном, але все ж цей сон був занадто реальним! Як би там не було, а Лесь знову залишався наодинці зі своїми роздумами, і нічого втішного у них не було. Покинутий один серед чужих людей, у чужому часі. Звичайно, можна було відшукати Богом забутий куток — тепер більшість планети такий куток — і тихенько собі жити, але Лесеві цього не хотілось — занадто сумно і одноманітно. Піти тим шляхом, про який він говорив цієї ночі з реальним чи уявним кубанцем? Що ж, це цікаво, але і небезпечно.
Лесь думав і ніяк не міг прийти до якогось чіткого рішення. Тому він згадав про свого добровільного чи невільного супутника і вирішив ще переговорити з ним. Все ж таки, на відміну від кубанця, він був справжнім аборигеном цього часу, тож до його думки варто було прислухатися. Але Михась раптово кудись зник, причому його свитка, взувачка залишилися в
