Червона зона - Артем Чапай
У гуртожитку на Героїв Севастополя мали право жити лише працiвники корпорацiї, яка тепер займалася вивезенням смiття на комерцiйних засадах. Жити тут було дешевше, оплата вираховувалась iз зарплатнi працiвникiв – тому чужих сюди не селили.
Удень я вважався гостем, але мав право залишатися максимум на двi години за один захiд. На щастя, ай-дi для цього не потрiбне. Виявилось, що в червонiй зонi у багатьох людей немає ай-дi – виробити документи не всiм по кишенi, хоча їх вiдсутнiсть i обмежує: наприклад, неможливо отримати вiзу в зелену зону. А блеквотерiв, яким наявнiсть ай-дi була б потрiбна для контролю, в червонiй зонi немає. В гуртожитку на дверях стоїть металева рамка-сканер. На входi й виходi сканується твоє зображення, автоматично проставляється
час.
Вночi менi доводиться лазити в гуртожиток через вiкна по ґратах. Ввечерi я залажу, вранцi вилажу, щоб потім офiцiйно приходити в гостi у дозволений час. Удень я заходжу й виходжу мiж пошуками роботи, щоб вiдпочити вiд постiйного ходiння й пiдкрiпитися їжею, залишеною для мене Романом. Вдень-таки приймаю душ. Роман каже, далеко не скрiзь у червонiй зонi є така можливiсть. Ти лише обмежений десятьма лiтрами води за раз, потiм автоматична пауза на двадцять хвилин. А так – душ входить у вартiсть проживання в гуртожитку. Розкiш. Кiлька нелегалiв, якi миються, як я – обкрадають Метробуд.
– Що, знов до Цюцюри? – похитала головою денна вахтерка, яку всi в гуртожитку позаочi називають Жаба. Вона поклала на стiл електронний гаджет, який тримала в руках.
– Та я ненадовго, – я звабливо усмiхнувся.
– Вже втретє за сьогоднi ненадовго, – буркнула Жаба. – I в нього там уже є гiсть.
Жаба – це жiнка рокiв шiстдесяти з роздутим обличчям i товстими, мовби вивернутими губами. У неї фарбоване у темно-мiдний колiр жорстке волосся, зiбране у вузол на макiвцi. Вона сидить на посту в темно-синьому спортивному костюмi, по-жаб'ячому широко розставивши товстi ноги. Поверх костюма вдягнений синiй, свiтлiшого вiдтiнку, домашнiй халат у дрiбну червону квiточку.
– Забув дещо взяти, – сказав я. – А це вам, Свiтлано Степанiвно.
Я поклав перед Жабою на стiл дрiбнi жовтi квiточки, зiбранi на звалищi на мiсцi зруйнованого будинку неподалiк. За цi два тижнi потеплiшало, нарештi настала справжня весна. Сьогоднi пригрiвало сонечко, я майже не кашляв.
– Ви сьогоднi маєте чудовий вигляд, – я знову широко всмiхнувся.
– Нiби я не знаю, що Цюцюра зараз на роботi, – буркнула вахтерка, щоб приховати усмiшку.
й подобається увага, хай навiть вона розумiє корисливiсть моїх мотивiв.
Попри лютий вигляд, Жаба, як пояснив менi Роман – добра жiнка. Поки ми не пiдставляємо її перед начальством – вона не вживатиме заходiв. Якщо я затримаюсь на довше, нiж двi години за раз – iз зарплатнi Романа вирахують грошi. Це не Жабине дiло.
– Iдiть уже, Ципердюк, iдiть, – двiчi махнула на мене рукою Жаба.
Вона взяла зi столу свiй гаджет i продовжила гратись у вiдкладену через мене вiдеогру. Я пройшов праворуч коридором i пiднявся пiшки на п'ятий поверх. Побiлка на сходах облазила, мiсцями була вкрита пухирями вiд вогкостi. Я кiлька разiв переступав через сходинку, бо старий цемент кришився пiд ногами. У першi днi в червонiй зонi мене вражала велика кiлькiсть електронiки у арникiв на тлi загальної розрухи й бiдностi. Кiлька разiв я бачив людей, якi порпались бiля смiтникiв, а вiдходячи, виймали електронний гаджет i розмовляли чи гралися на ходу. Електроніка стала дешева буквально як сміття, i водночас у червонiй зонi бракує чистої води, якiсної їжi, тут кришаться стiни будинкiв, розбитi дороги, бруд, багнюка на вулицях, i люди помирають вiд хвороб, якi цiлком можна вилiкувати. Хай-тек середньовiччя, думав я, вiдхекуючись i вiдкашлюючись на сходовому майданчику мiж четвертим i п'ятим поверхами. Менi довелося трохи зiгнутись, я схопився лiвою рукою за перила, правою за груди. Треба ж було по застудi ще й почати курити, подумав я.
Дверi до кiмнати Романа Цюцюри були з фанери, їх так легко вибити, що замок навiть не ставили. Роман жив тут з iще трьома метробудiвцями, чоловiками вiд двадцяти до тридцяти рокiв, якi терпiли мене, що спав на пiдлозi мiж їхнiми пружинними металевими лiжками. Двоє тримали цiннi речi в невеликих металевих сейфах, грубо присобачених до лiжок. Роман i ще один метробудiвець узагалi не заморочувалися проблемою крадiжок, тiльки не лишали в кiмнатi документи та грошi. Я майже не розмовляв анi з метробудiвцями, анi з Романом Цюцюрою, й вiд цього почувався тут iще незатишнiше. Роман був небалакучий, хоч i усмiхався менi при зустрiчi, а метробудiвцiв моя присутнiсть дратувала, проте вони поважали Романа.
Я штовхнув незамкненi фанернi дверi. На широкому бiлому пiдвiконнi сидiла Умiда й читала електронну книжку.
– А, це ти, – пiдняла голову вона.
– Зараз поїм i пiду, – буркнув я.
– Думала, Ромка. Вiн обiцяв ранiше прийти.
Чотири пружинних лiжка стояли по кутках кiмнати. Мiж двома лiжками лiворуч стояв стiл, завалений целофановими пакетами з рештками їжi на липкiй, укритiй крихтами полiетиленовiй скатертинi. Мiж лiжками праворуч приткнувся холодильник, обклеєний фотографiями напiвоголених жiнок. Як-не-як – тут жили чотири мужика. Тепер п'ять.
Я почав розкривати Романовi пакети. Взагалi я збирався з годинку полежати й вiдпочити вiд ходiння в пошуках роботи, поки не прийшли метробудiвцi. Тепер це вiдпадало.
– Як ти, освоївся в ред-зонi? – зi спокiйною усмiшкою запитала з пiдвiконня Умiда.
– Так собi.
Не буду ж я скаржитися.
Менi хотілося пiдiйти до Умiди й обiйняти її. Я дiстав з кулька хлiб i вiдрiзав шматок, дiстав з холодильника масло.
– Як ви тут шукаєте роботу? – запитав я.
– Переважно по знайомству, – сказала вона.
– А.
Ми помовчали.
У зеленiй зонi я шукав би роботу через мережу, писав би CV, проходив тестування. Тут я ходив по вулицях i читав паперовi оголошення на стовпах. Оголошення часом висiли в кiлька шарiв, i коли я дзвонив зi свого нового неприв'язаного до ай-дi гаджета, купленого на грошi Романа Цюцюри – то або
