Червона зона - Артем Чапай
Я зiйшов на автовокзалi на Старiй Окружнiй дорозi, яка, попри назву, розташована посеред зони. Дехто з прибулих шукачiв точки G, як i я, роззирався, не знаючи, в який бiк пiти i що робити. Я мусив зв'язатись iз Романом Цюцюрою, сином далекобiйника Валери. Це була моя єдина зачiпка в десятимiльйонному мiстi.
– Квартира, квартира! – пройшла лiтня жiнка з табличкою на грудях. На табличцi – шматку свiтло-коричневого картону – було написано «квартира» темно-синьою кульковою ручкою.
– Таксi, таксi, – неприємний мордатий дядько став на дорозi, коли я рушив навмання в натовп. – Вам куди, юначе?
– Нiкуди, – вiн не викликав у мене довiри.
Я знайшов тиху бабусю, яка нiкого не чiпала. Вона була в зелено-жовтiй хустцi, стояла бiля сходiв пiдземного переходу з вiдерцем пролiскiв. Цiкаво, де вона їх виростила.
– Вибачте, – сказав я, й бабуся сахнулася.
– Я вже заплатила, – тихо мовила вона.
– Що? Не знаєте, звiдки можна вийти в мережу?
– А. Як ти мене напугав, синку, – вона перехрестилася. – Думала, оп'ять за мєсто збирають. Бандiти проклятi, нема з ними спокойствiя. Тобi тiлiфона нада?
Вона розмовляла дивно, але я практично все розумiв.
– Нетворк, – пояснив я. – Нет. Мережа.
– Позвонить?
– Ну так.
– Ондо. Тiки в нього дорого.
Вона показала в бiк чоловiка у шкiряному картузi.
– Дякую, – сказав я.
Чоловiк стояв, нiби стовп каруселi – вiд нього в рiзнi боки тягнулися доволi товстi металевi ланцюги. Я не вiдразу зрозумiв. На кiнцях ланцюгiв були причепленi гаджети, по яких розмовляли люди. Кожен намагався вiдiйти подалi вiд iнших, щоб йому не заважали говорити.
Я вже витратив бiльшiсть своїх грошей на купiвлю гiвнодавiв i на оплату проїзду в автобусi. У мене лишалося доларiв десять. Дзвiнок обiйшовся у п'ятдесят центiв.
Гаджет був старий, але таки з вiдеоекраном. Я взяв його в руку й вiдiйшов на п'ять метрiв – далi не дозволяв ланцюг, iншим кiнцем приєднаний до чоловiка. Гаджет мiстився в металевiй коробцi, з якої його так легко не виймеш. Тiльки передня панель з екраном, необхiдна для користування, лишалася вiдкритою.
Роман Цюцюра з'явився на екранi секунд за сорок. Я зiтхнув iз полегшенням.
– Так, – сказав вiн. – Тато попередив про тебе.
На вигляд це був хлопець приблизно мого вiку. Може, трохи старший – але йому точно не бiльше тридцяти. Роман не був схожий на Валеру. Може, через вiдсутнiсть вусiв. Обличчя Романа було нiби у слiдах вiд вiспи. Може, просто вiд сильного акне.
Так, ми можемо зустрiтися через кiлька годин. Вiн звiльниться з роботи пiсля дев'ятнадцятої. Нi, вiн не знає так одразу. Але щось можна придумати. На те й родичi, похмуро усмiхнувся на вiдео Роман. Героїв Севастополя, на зупинцi. Я знаю, де це? Нi? Де я зараз? Пiвтори години пiшки чи хвилин п'ятнадцять маршруткою, вздовж секторальної стiни. Я впiзнаю секторальну стiну? Роман посмiхнувся, менi здалося, зневажливо. На зупинцi. Сьома тридцять.
Я повернувся, пiдбираючи в руку ланцюг, i вiддав гаджета чоловiковi, що здавав засоби зв'язку в оренду.
– Не знаєте, в який бiк Героїв Севастополя?
– Нє-а.
– А де тут секторальна стiна?
Чоловiк-точка зв'язку пiдняв брови й показав поглядом менi за спину. Я обернувся, але нiчого схожого на стiну не побачив.
– Дякую, – сказав я й пiшов у бiк, куди показав чоловiк iз
ланцюгами.
Лише наблизившись на пiвкiлометра, я зрозумiв. Стiною було те, що я здалеку сприйняв за хайвей. Можливо, колись це й була дорога, високо пiднята над землею на стовпах. Зблизька я побачив, що промiжки мiж опорами наглухо закритi бетонними плитами. Те, що я сприйняв за вiдбiйники траси, було парканом iз рiжучої стрiчки, скрученої кiльцями. Коли я пiдiйшов ще ближче, побачив, що зверху по стiнi, за парканом, ходять бляки в чорному. У них на грудях висiли автомати з обрiзаними стволами. В разi чого, з таких можна стрiляти навiть перебуваючи в гущi натовпу.
Внизу вздовж секторальної стiни йшла звичайна дорога – вулиця, по якiй ходив транспорт. Тiльки мiж вулицею та стiною залишалося метрiв двадцять гравiю, всипаного пластиковими пакетами, картонками, пляшками та iншим дрiбним смiттям.
Я мав iще час, тож пiшов пiшки. Повернув лiворуч i пiшов протилежним вiд стiни боком вулицi. Тротуару не було, доводилося тиснутися попiд будинками. Спершу я проминав дев'ятиповерхiвки, панельнi та сiрi, а потiм пiшли п'ятиповерхiвки зi старої темно-оранжевої цегли. Час вiд часу я протискався мiж машиною, що стала майже впритул до будинку, та стiною. Iнодi шуркався одягом об стiну. Пройти з iншого боку не мiг, бо там їхав транспорт. У трафiку часто траплялися забитi людьми мiкроавтобуси – це й були, як я зрозумiв, згаданi Романом маршрутки. У потоцi мiж машинами та мiкроавтобусами тулились i брички, якi тягнули конi та вiслюки. Волiв я бiльше не бачив.
Дихати було важко, вихлопи не тiльки вiдчувалися, їх було видно неозброєним оком у виглядi сiро-синiх клубiв диму. Коли проїздив тягач або автобус, я кашляв. Мiй кашель вiд позавчора посилювався. Минулої ночi, чекаючи на пересадку в червонiй зонi серед лiсу, я помився, як мiг, над раковиною у платному туалетi. Виправ також футболку та шкарпетки, але сушити їх довелося на собi. Я стрибав у темрявi на платформi автостанцiї, плескав себе по боках i мерзнув, аж доки прибув автобус.
Через вулицю, якою я йшов тепер, вгорi по стiнi ходили парами бляки. Вони дивилися вниз крiзь паркан iз рiжучої стрiчки. Приблизно через кожнi два кiлометри по верху стiни стояли металевi одноповерховi вагончики. Вони здавалися мiцними. З ширини вагончикiв я зробив висновок, що в цьому мiсцi ширина секторальної стiни по верху – принаймнi метрiв вiсiм. Так, ця стiна точно колись була трасою, пiднятою над рiвнем землi. Це зрозумiло i з того, що опори, через кожнi кiлькадесят метрiв – товстi бетоннi колони. Явний надмiр для того, аби просто витримувати блякiв, якi ходять з автоматами по верху стiни. I навiть для їхнiх металевих баз.
Роман Цюцюра прийшов рiвно о сьомiй тридцять. Сутенiло.
Вже при вiдеорозмовi менi здалося, що Роман не виявляє особливої дружності. Просто робить те, про що його
